Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ДИТИНСТВО І МОЛОДІСТЬ І. Мій дід Василь Степанович Саренко, по освіті й фаху лікар і бабуня Емма Іванівна баронівна Фон Флеммінґ жили у Петербурзі. Бабуня, добра піяні- стка і співачка, говорила кількома чужими мовами, була, як і дід, дуже товариською людиною. Не диво; отже, що їх дім був осередком, де збирались відомі в той час представники музичного світу. У моїй па- мяті залишились оповідання мами про Сєрова, Му- сорґського, Кюї, Балакірева, Соколова й особливо Даргомижського, що був її вчителем. Кожного разу, коли ми з мамою бували у Петербурзі, їздили на його могилу в Олександро-Невську Лавру, на якій росла берізка. Декого з них я памятаю й сама, бо нераз вони відвідували маму в Москві, де ми жили згодом. їх приїзди вносили в життя нашої родини святковий настрій. Мати моя дуже цінила й шану вала всіх мистців і намагалась і в нас викликати таке відношення. Памятаю, як одного разу вона вказала мені, що не мала тоді ще й пяти років, на одного пана, кажучи: — Запамягай цього добродія. Це великий пи сьменник Салтиков-ІЦедрин! Сказано це було так, що й досі памятаю не тільки його цілу постать, а навіть його попелясті штани в крату, що мені, дитині, були добре видні. Памятаю так само і великий зшиток в цінній обгортці, де різні композитори вписували від руки присвячені мамі твори. Цей зшиток, вартий музею, знищили большевики на цигарки при трусі мого 'по мешкання у 1917 р. Мої батьки проживали спершу у Петербурзі, а потім у Москві, отже росла я в чужому оточенні. Мій дід — Василь Степанович Саренко — був із крови й кости українець, а батько — грек із Херсон щини. Отже тому не дивлячись на зовнішню денаціо налїзацію нашої родини — і дід, і батько любили все українське. Тому й певні зовнішні ознаки, як українська пісня і вишивка, не були чужі й мені і за- памятались мені живо в дитинстві. У нас у родині було 7 хлопців, а по довгій пе рерві дочка-одиначка, себто я. Раннє моє дитинство осяяне любовю всієї родини, але серед всіх її членів найбільш виділяється постать мого діда. Його я дуже любила, хоч і неменш боялась. Я була теж його улюбленою внучкою, бо свою любов до моєї мами він переніс згодом на мене. Боялась я його тому, що ніколи не торкнувши нікого пальцем, він часом за являв хлопцям: „От, зняти б штани та всипати!" Що саме це означає, я уявити собі не могла, але почу вала, що то щось жахливе! До маминої сестри, своєї другої дочки і її ді тей, дід був байдужий, а моїх тіточних братів і се стер називав „негідникамидарма що тим негід никам було по 2— 3 роки. Приїзд діда був у нас завжди великою подією. Брати мої під проводом батька сідали за роботу й у поспіху вишивали мені українську сорочинку, щоб запрезентуваги мене дідові в українському вбранні. (Мати моя погано бачила і не могла виши вати). Дід любив добре поїсти й тому .на його при їзд готувались і в кухні, накуповуючи гусок і качок. Памятаю, як батько возив йому улюблену солянку від Шестова (ресторан у Москві). Памятаю також скандал, що трапився в дитинстві, бо одному з „не гідників" прийшла думка погойдатись на акації. А тому, що обідали надворі, він і нагойдав дідові в борщ стручок та листя. По обіді дід запрошував мене до своєї кімнати і наділяв повні жмені оріхів і цукорків, наказуючи — ,,не давати негідникам!", що вже чекали на мене під дверима. Потім дід лягав спати, а я мусіла (коли ми жили на селі) проганяти попід вікнами де він спав, гусок та кричати на них „гиля, гиля“. Дід виходив ще розчухраний, у халаті, з довгим чубуком в устах і притупцюючи передо мною одною ногою, співав: „При дорозі жук, жук, при дорозі чорний . Зго дом я взяла цей танок для ролі Усті в „Ой, не ходи, Грицю По вечері дід, не зважаючи на свою ге неральську ранґу, ішов із гітарою, на якій грав зна менито, до челядної і там забавлявся. Думаю, і на віть певна, що часом ,,пан енерал" садонув нашого гопака на втіху присутнім. Ясно, що музика, (бо мати так само, як і бабуня добре співала і грала на фортепіяні) тішилась у нас особливою пошаною. Три з моїх братів, яких батько сиховував по військових школах та вивів їх у стар шин, — були добрими музикантами, один піяніст, а два челісти. Окрім військової академії вони покін чили консерваторію, або вчились у найкращих то дішніх професорів. Тому дитинство моє було пере повнене цим і я зовеш не відхилюсь від правди, коли скажу, що виростала на клясичній музиці. Не диво, що й сама в 4— 5 років виспівувала оперові арії під фортепїяновий супровід мами чи брата і мріяла зча- сом стати співачкою. Думаю, що ця моя музикаль ність і спокусили маму і братів взяти мене на оперу Вагнера „Тангойзер" до театру. Але експеримент не вдався. Я так хвилювалась, до того була подразнена і ярким світлом і оркестрою, що крутилась на місці яа дзиґа, доки не впала й не набила собі ґулі на чолі. З •болю та з розпуки я заснула і солодко ттроспала всю виставу. В памяті залишились тільки якісь бли скучі лицарі на конях.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
