Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
цілий ряд його питань. Зацікавилася, коли в мові торкнувся хлопців, які тількиїщо відійшли. „Переходьте жити до дому Марії Семенівни — говорив д-р Пихун. — Чого вам, справді триматися цього, як кажете, Дому Старців?! Ви бачили цих хлопців, що зі мною говорили? Вони там також меш кають. Це студенти. І щі одні львовяни. Будете, як у себе вдома! Заложуся, що тужите за маминим крилом! Овіяв її смуток, хоч душа її роздзвеніла саме піснею, назви якої не догадувалась. Мама, тато . . Дім! Бути нарешті ,,вдома“ ! Дім — це опіка, любов, відпруження . . . Дім — це Батьківщина, це Рідний Край! Це така пристрасть у житті, яка завжди при горне заблуканий пароплав! Переїзд до дому Марії Семенівни відбувся без зайвих пригод. З тим були пов’язані неокреслені на дії, але саме Марка там не знайшла. Він мешкав десь у місті враз із мамою і сестрою. Був тільки Богдан, Славко, Ігор. Мама, розуміється, відразу затривожи лась. ,,Чому так часто міняєш помешкання? — пи тала в листах. — Не маємо спокою відколи знаємо, що ти залишилася в Нью Йорку. Дуже нас журить твоя самостійність! І взагалі чому так скупо тепер пишеш і ніколи не пришлеш своєї світлини? Розу мієш хіба, що ми хочемо знати все, що відноситься до тебе . . .“ Чому вони постійно тільки журяться мною? — питала себе Христя. Справжні пережиття ховалися за заслону особистих почуттів і зібрати думки та на писати було щораз важче. — Я вже не малий Хри- стунчик, якого колись Ганя мусіла стерегти, щоб побіг купити собі цукорки в кіоску через дорогу! Невже вони думають, що мені і досі треба такого пастушка?! „До дому Марії Семенівни перетягнув мене Ваш приятель д-р Пихун, тому можете бути спокійні, що я в безпечному місці, — написала після довгих зволікань. І щоб не торкатися нічого особи стого, вдалася до опису мешканців. — Цілий цей дім, це такий пароплавик, що виплив на океан. Нехай собі на океані сонце, чи мряка, але на пароплавику йде своє життя! У мене в кімнаті стоїть квіт. Він належить до родини ,філодендронів‘. Має дрібне листя і ман друє. Мешканці цього дому, це так, як той філоден дрон. Коріння цілого квіту в землі, але гони по мандрували далеко-далеко від нього. Вони пішли по стіні і по підлозі, заглядають і у вікно. Але всі, на віть найдальші листочки, черпають поживу з землі, у глечику. „Перші, великі листочки це п-во Луцики, що мешкають на горі. Вони одержали цю найліпшу по живу з землі, розвинулися як слід, але помандрувати не мають змоги. їх не манить те, що діється на стіні, чи на підлозі. Кінчики цих листочків вже потрохи жовкнуть .. . Почувши моє прізвище, вона спитала: ,Чи не будете ви донею композитора Сумика? Та ж ми дуже добре знаємо ваших батьків! Колись у Львові, ми разом працювали в товариствах! . Мушу Тобі, Татку, зрадити, що я напухла з гордо щів, впевнившись зайвий раз, що належу до славного роду! Таке саме враження я відчула в ресторані, де грали Твою пісню! У такому ж настрою я пішла вранці до праці, але там ні Рожа, ні Еді не мали цього зрозуміння! Я подумала: зле! Наша слава не вихо дить поза межі нашого пароплавика! У зв’язку з тим я вирішила навчитися плавати по океані, але так до бре, щоб брати участь у змаганнях! „Тепер повертаючись ще до мого філядендрона. Марія Семенівна і її чоловік Іван Іванович, це ті ли сточки по середині. Віддалилися вже від землі, але їм цілком не цікаво мандрувати далеко. Вони ще бачать землю і дуже мало цікавить їх стіна, по якій попнялися. В одному вони схожі з п-вом Луциками, тобто з першими листочками. Позмінювали тут назви вулиць, площ, рік! Центральна вулиця Нью Йорку, від якої це місто розділюється на східню і західню частини П’ята Евня, для них це Хрещатик або Ака демічна. Замість Дайме Сквер‘, кажуть Софійський, або Марійський майдани. Ріка Гадсон перемінилася у Дніпро, на якому не бракує Труханового острова, або Слобідок! — У нас у Львові . . . — чую часто на горі, після чого приходить якийсь спомин. — Пам’я таю, у нас, у Києві, під час голоду — говорять на долині. Це були тяжкі пережиття, але в споминах вони повертаються до того залюбки. Вони живуть кожне якимсь іншим минулим, юрмляться чимсь вже недійсним, але вони його мають. Земля в глечику ще так близько них!.. „Молоді листочки, як Ви певно вже догадує теся, це молоді студенти і я. Ми вже далеко-далеко від глечика з землею. Ми її вже не бачимо. Ми чер паємо ще з неї поживу, що проходить до нас не малу дорогу. Нам її замало. Якщо не прибуде нової, наші листочки будуть щораз менші. І одного дня хтось прийде до кімнати з ножичками, відітне кінчики і по садить у новий глечик . Ми відчитуємо назви вулиць на перехрестях, у спомини не заглиблюємося, бо їх ще не маємо. Нас так манить все, що довкола нас, що близько і далеко, нам хочеться самим форму вати і ці стіни по яких пнемося і це вікно у яке за глядаємо! Така Ваша Христя тепер! Але про Вас вона не забула!. . “ До листа не попала навіть згадка про одну жах ливу неділю, ні про те, що цент „на щастя" опинився в мішечку з целюлози! Неділя. Одна Богослужба скінчилася, друга по чиналась. Одна юрба вийшла на вулицю, друга за повнила наву. Зупинилася поруч порога і повна по кори просила Невидимого пробачити їй, що таки шу кає очима за ним. Скрізь шукає, не може тому пора дити. Що зробить? Закохана здається. Кохання не вона видумала і нема ним чого соромитися. Воно прийшло з людиною на світ. Сумно, як його нема. Але сором те, що замість дякувати за всі ласки, за мість просити, щоб батьки побороли всі труднощі і приїхали сюди, вона водить очима за кожним, хто входить до церкви і чекає на Марка. Вона знає від студентів, що вій студіює •електрохемію. Страшно цікаво побачити і познайомитися з ним, але він ча сто до них не заходить! „Боже, дай мені розум! Саме цього мені треба — думала. — Завжди щось бажаю і роблю таке, від чого потім сама терплю. Чому так? Поможи мені, прошу . .
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
