Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
питаю, бо мене це не обходить нічого, нічогісенько! — Христинко! —• Марку! Ах, у їх очах стільки почуття, в одного і другого так багато зацікавлення тільки собою, що навіть хло пець, який бадьоро видзвонюючи, везе маленьким білим автом морозиво, може це помітити. Не грізний їх гнів, не глибока їх суперечка. А втім вони 'навіть не знають, що це минає. Дивляться на себе, а вираз ЇХ очей 3'МІНГОЄТЬСЯ, лагідніє, ВИПОВНЮЄТЬСЯ 'Почуттям. — Бо, Христинко — Бо, Марку Без одного слова порозуміння, починають йти в напрямі парку. Тепер Їх голоси лагідні і одне і друге має що сказати. Сипляться слова стримувані півтора тижня про все і про ніщо, про поважні справи і речі без значення. „Я Їх збирав, знаєш, я думав: мушу це сказати Христинці! Цілий міх Їх назбирав! У Баффало, я цілий час був там, я перепроваджував маму і сестру — Я хочу повертатися до батьків — в свою чергу звірюється Христя. Але в ЇЇ голосі нема тепер певности, вона нагадує людину, що бажає переві рити, чи в ЇЇ городі не може виприснути нафта . . . Сама? . питає Марко здивовано, з недо- вірям — Ну?. Що?. Чому ця хмарка в очах?. — Марку, прошу, тільки не зачинай знову щось таке, як з тією 'Канадою, не ‘змушуй мене бути не доброю . . . У бічній стежці парку захована лавочка. По клали ЇЇ там здається для закоханих, оточили кущами і. деревам», відгородили від ліхтарень і .від ачвт. Тільки рудооіра вивірка, з претенсійно вигнутим вгору хво стиком, зашарудить між опалим листям, підбіжить до лавочки і, уставившись в людину очима, чекає го рішка. •— Я думав— починає Марко трохи 'непевно ■— Поїдемо туд» одружені, або щоб одружитись. Тепер голос його має ніжні нотки, а рука поволі підсува ється до її пальців. — Це як ти схочеш . . . — Одружитися?. — починає. Він швидко' по вертається до інєї і не дає їй докінчити. — Так! Одружитися! Подумай, чи я не маю ра ції? Нам обидвоїм треба покінчити студії. Тимчасом ти марнуєшся в тому ресторані, а я замість вчитися, думаю про тебе! Так, гак, думаю! Подзвоню до тебе, бо хочу вчути твій голос і зараз же відложити слу- хальце. Але як його почую, не маю сили цього зро бити і говорю цілу годину! Зайду на хвилину до хлопців і сиджу там цілі години! Ні! Я вирішив, що нам треба одружитися, тоді я буду певний, що ти зі мною, я не буду відбігати думкою від книжки. І ти також! Досить вже нього ресторану, тобі пора пе ремінитися в студентку! Ти маєш бути, співачкою, а я винахідником! Разом нам це на багато легше скле їти, ні? Погоджуєшся зі мною? — Одружитися! Одружитися?. . А ти не ду маєш, що я нудна? — Певно, що нудна, але що зроблю, як я в та кій нудній закохався?! — І це дасть тобі ясність? Ти певний, що дасть? — Чи що дасть? •— Таку ясність, світло, за яким ти хочеш йти в житті, що тобі буде з ним добре. Чи дасть? — Таку, як відблиск атомової бомб»! — О, Боже! Чи я маю розум?. Але мені зда ється, що я всідаю до належаного літака! —■ Христинко, я не вповні тебе розумію -— О, ні хто каже, напевно ні! Я колись виясню тобі все-все! Наразі я не можу говорити1. У мене таке враження якби мені подаровано дорогу різьблену скриньку, в якій сховані відповіді .на /всі мої питання! — Я не одержав відповіді, Христинко, не за бувай . . . — Ні?. Ти одержав її давно-давно, здається, що ще там у ресторані, коли ми. вперше стрінулися... їх очі зустрічаються з собою, вони не мають тепер усміху, вони поважні, жевріючі почуттям. — Мені здається каже нарешті .вона — що я могла б коміпонувати . Щось таке з хрестиками і трелями Тато має рацію. Можна передати тільки те, чим повна душа — Мені здається в тон їй відзивається Марко — ‘ідо я знайду спосіб, як вхопити, думаю, закріпити, соняшну енергію, щоб занести її на полюс . . . — Марку! Це ж фантазія! Щасливі люди нічого не творять! Вони зайняті собою! — Це колись так було. Теперішня людина до творчости потребує щастя! — Це я називаю вмінням швидко думати! Трохи згодом він відзивається: --- - Я 'СПОДІЮСЯ, що д-р Пихун не повідомив поліцію . . . — Поліцію? — сміється вона — Чого? — Бо Марія Семенівна думала, що ти пропала в того* адвоката. Вона відразу зривається з лавки. — Бачиш! — каже. Він підводиться також, його очі -сміються до її нагло наляканого лиця. — Ща сливі люди, .це самолюби! Я знала передати їй свій кло'піт, але щоб його зняти, я не подумала! Я їй пе редам тепер своє щастя! — докидає після надуми цілком тихенько, коли вже виходять з парку. — Як би я була поїхала до Честеру — починає — Марку! Чи ж це можливо було не знати тебе?! Він сміється. ,,Ні! Це був би злочин!" Йдуть рука в руку, ніби двоє чемних дітей, доходять до бульвару і чекають на вільний іперехід. Два ряди ясних і червоних світел майже безпереривною лінією пересуваються перед їх очима. Зорі переморгуються з освітленим літаком, на коронах дерев завис запах бензини. Вітер даремно намагається струсити його. Прибуває і прибуває новий. Залишім їх так, як стоять, чекаючи на зелене світло на сигнальному стовпі, щоб перейти на дру гий бік вулиці. Чого нам далі журитися ними? їх уже тепер двоє, щоби вважати, коли і на’їх дорогах поя вляється зелене, або червоне світло. Сподіймося, що слова їх батьків стануть для них тим фундаментом, на якім вони розбудують своє майбутнє життя. Ми ж огляньмося за іншими людьми з новими проблемами, щоби знову якийсь час прослідити їх шлях. Нюарк 1956 р. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
