Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Молитва у Воркуті Мене спитали про молитву у цьому каторжному місті. Я вже згадувала про неї, коли описувала нашу неділю та кожноденний хід до праці. Але її зна чення в нашому житті було куди біль ше. Вона держала нас і була тим най ближчим другом, який ніколи нас не покидав. Бо воно різно бувало. Нераз режім ставав гостріший, переслідування скріплювались. Тоді не могли ми від бути спільного молебня. За те карали, кидали в карцер, відбирали право ли стування. При обшуках конфіскували вервички й іконки, відбирали моли товники. Але молитви не могли нікому відо брати. Навіть у хвилинах найбільш „скріпленого режіму“ ми молились тихо в бараку. Дехто закрив коцом свою лежанку і світив свічку. Тільки тишина зраджувала, що тут щось ді ється. Нечутно ворушились губи, а в руках посувалась вервичка. Молитовник був великою рідкістю. А водночас дуже цінився, бо з нього можна було проказувати молебен. А це мало велике значення для тих, що молились гуртом! Здавалось, що лю дина побула хоч коротко в церкві. Звичайно спільною молитвою украї нок проводила котрась із інтелігенток. У нашому бараку це була старша око- ло 50-літня жінка. Я не брала участи у тих молитвах, але часто стояла на варті для своїх подруг. Завжди треба було бути напоготові. Окрім того українки носили на шиї хрестик, зроблений із зубних щіточок. Оті хрестики виробляли наші товари- ші-вязні і посилали нам у дарунку пе ред святами, тим самим шляхом, іцо й листи. Я приглядалась, як українки роби ли собі вервички. Хлібний мякуш пе режували добре в роті, а потім міси ли в пальцях тісто так довго, аж воно вже не липло. З того виробляли малі кульочки й насилювали на нитку. Щоб легше можна було їх сховати при об шуку, робили вервички маленькі. За вішували у складках віконних завісок, де не впало нікому на думку шукати. Я вже згадувала попередньо про „монашок", себто жінок, засуджених за релігійну пропаганду. У Предшахт- ній було їх лиш кілька. Зате мої това ри шки-українки розказували багато про їх страждання і подивляли їх стій кість. Перед тим була у Предшахтній велика група, яку перенесли до Уси. Це були жінки середнього віку і старші, але траплялись між ними теж молоді дівчата. Справжніх „черниць" за малими виїмками, між ними не було. Але всі вони глибоко і твердо вірили й ніякі заборони тюремної вла ди не здержували їх від релігійних практик. Віроісповідних різниць між ними не було; православні і греко- католички трималися разом. Напри клад у дні свят вони не виходили на роботу. За це їх влада жорстоко ка рала. їх били, замикали в карцер, не давали їсти, а потім заковували в кай дани і силою вели до роботи. Це ні чого не помагало. Вони неначе раді були цьому терпінню. І хоч вони ні коли не осягали норми, проте й не дбали про те. їли тільки хліб і юшку або каву, відмовлялись зовсім від мя- са. Казали мені, що вони також не приймали ліків, коли котрась із них захворіла. Помимо всіх переслідувань їх число не маліло, а зростало. До них приєд нувались інші жінки з табору, навіть зовсім іншого віроісповідання. Казали мені, що їх вплив простягається також на вільно поселених у Воркуті. Я цьо го всього не могла прослідити, бо за мого побуту їх уже в Воркуті не було. Про табор в Усі розказували нам поворотці звідтіля. Це був інвалід- ський лагер, що належав до воркут- ського комбінату. Туди пересували тих, що були непрацездатні через хво робу, вік і жінок, що мали родити. У цьому таборі теж треба було працю вати, але була менша норма (також слабший харч) і не виплачували вяз- ням грошей. Восени 1954 р. влада видала амне- стію, якою звільнювала жінок, засу джених за релігійну пропаганду. Отже коли ми, чужинки, з кінцем 1954 р. ви рушили з Воркути, то здавалось, що вже їх в лагерах немає. Тим часом на слідуючій нашій зупинці, в Абезі ми зустріли велику групу „черниць", як їх загально називали. Ми прибули туди 1. січня й почули, що у великому бараку відбувається молебен. То ж вирішили піти туди. Ба рак зробив понуре враження на нас, бо не було в ньому тих усіх прикрас, якими ми старались розяснити собі життя у Воркуті. Але було бездоганно чисто. За столом, що був прикритий білою скатертю, стояла висока стара жінка і проводила з памяти молебен. Жінки стояли гурмою, як у церкві. Під час молебня часто христились і били поклони. Коли молебен закінчився, заспівали всі духовну пісню. Потім молилися вголос і я такої молитви досі не чула. Молились за своїх ворогів. Від старої жінки била якась незрима повага. Я розглянулась по присутніх. Хоч усі були вихуділі і дуже вбого зо дягнені, проте в них усіх було щось спільного — вираз великого щастя в очах. Обличчя були дуже різні, молоді й старі, прості й інтелігентні. Але всі вони були зовсім відсутні, глибоко пе рейняті молитвою. Це так потрясло нами, що деякі з нас заплакали, хоч більшість молитви не розуміла. Ще й досі зворушує мене згадка про той молебен і стару жінку, що ним про водила. Потім довідалась я, що вона справ жня монахиня і вже 20 літ провела в концтаборі. їй було 92 роки. Коротко перед виїздом з Абезу я прийшла по прощатись із нею та попрохати в неї благословення. Вона поблагословила мене на дальшу дорогу й розказала мені, що їй уже прийшло звільнення. Пізніш писали мені з Абезу, що по неї приїхала рідня, щоб її забрати. Я поговорила з німкинями, това ришками подорожі. Мені хотілось по радувати чимсь тих жінок, що так твердо й непохитно стояли за свою віру. У тому часі німці вже діставали пачки від Червоного Хреста й ми мог ли їх обділити. Але чи приймуть вони від нас подарунок? Мені доручили провідати це, бо я найкраще з усіх во лоділа мовою. Й коли вони погоди лись, ми поділились усім, що могли. При виїзді, вони провели нас аж до брами табору, хрестили нас довго й привітно махали нам руками. їх було в Абезі ще 250. Потім пи сали нам, що в літі 1955 більшість із них звільнили. В а л л і Ш л і с Переклад із німецького ОДРУЖЕНІ СТУДЕНТИ Шведська статистика виказала, що одружені студенти коротше й краще вчаться, як неодружені. Швеція по яснює собі це їх бажання скорше упо рядкувати своє матеріяльне станови ще..
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
