Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Людина в темряві (Закінчення зі ст. 4) ним біжить ще трьох. З ними Семків. При дорозі вбита на стовпику табличка. ,,3 такими дашками стояли в нас каплички і хрести при сільських дорогах” — думає Іван. Поручник почи- чинає голосно читати якесь сповіщення в чужій мові. Іван не розуміє, але він дивиться на приліплені знизу дошки дві ви тяті з газети фотографії і на ве ликий вугляний напис: „Хай живуть Сталін і Тіто!” Іван уже знає, що це партизанське опо віщення. „Бач, як знахабніли! На на шому терені памятники став лять!” — і поручник дико ре гочеться. „Геть із цими портре тами!” — Він рвучко обіруч хватає за дошку і вириває з землі разом зі стовпиком. А то ді — тоді повітрям стрясає жах ливий вибух міни — й Іван не памятає більш нічого. На долівці в автомашині кор читься з болю стрілець. Його ліва штанка висить брудними обідраними стряпцями вище коліна, а звідтіль вистає шма ток чорного, кривавого мяса. Біля нього лежить Семків. Опилки заліза змішані з бру натною землею спливають ряс но кровю і густа грязь покри ває ціле його обличчя. „Підмінували, сволочі!” — клене поручник. Він сидить блі дий із заціпленими зубами, а шофер Пет-ро стискає рукою його рамя, намагаючись нада ремне загамувати кров, що ви- трискує фонтаном і заливає Пе трові руки й уніформу. „На хитрощі чорти взялися” — сичить поручник. „Бандити, гадини!!” Поручник клене і кри чить, але Семків нічого не чує і не бачить. III. Наталка перестає читати і ди виться на спокійне лице Івано ве. На його підборідді малень ка, ледве помітна пухлина — це ропить один із останніх залиш ків залізних скалок. Іван сидить до неї в профіль і вона вираз но бачить на його щоці два ко роткі шрами. Наталка майже дивується, що після „цього” його лице затримало свій гар ний вигляд. Шрами тоненькі, добре зарослі і вони його не спотворюють. Іван повертається до Наталки і вона знову бачить, що під йо го широковідкритими повіками зовсім немає очей. Дві глибини — дві ями, гладко виложені шкірою. З віддалі не видно на віть сліду швів і можна думати, що такі вони були завжди. „Це вже кінець книжки?” „Кінець, Іване. Подобалось?” „Цікаво. Знаєте, я й не знав, що у нас були такі перемоги!” „Це він про Конотіп” — ду має Наталка. І вони, як звичай но, розмовляють про недавно читане. „Сьогодні гарний вечір, Іва не. Може схочете вийти?’” „Я опісля піду, по вечері” — каже Іван. „А тепер я хотів вас просити...” і він несміло усмі хається. Наталці робить приємність, що вона може задовольнити його прохання. Це ж уперше трапляється, що він так безпо середньо звертається до неї. Взагалі цей мовчазний, замкне ний в собі, твердий селянський син освоївся вже трохи зі своєю долею. Освоївся він вже і з На талкою. Донедавна він майже не говорив, а про всі його по треби треба було здогадува тись і питатися. Відвідини На- талчині сприймав він байдуже і створювалось враження, що він і взагалі собі не бажає, щоб во на приходила. Якже тяжко було Наталці у ті дні, якже гірко було на душі! Та вона знала, що це — недові- ря і що його треба перебороти. Перебороти теплом і сердечні стю. До нього ж приходили лю ди і приносили йому гірке роз чарування. Вони приходили спрагнені сенсацій його недолі, вони засипали його плачливою співчутливістю і бідкалися над його безпорадністю. В їх при сутності він у кожну хвилину відчував, що він — сліпець, що він — інвалід, що він — безпо мічна мала дитина, яку треба провадити, якій треба послужи ти. А він так дуже хотів бути людиною, повноцінною люди ною, як інші. Він хотів, щоб і вони, як він сам, уміли часом за бути його каліцтво. І Наталка це зрозуміла. Він сам поміг їй це зрозуміти. Коли вони вихо дили удвох на прохід, Наталка :*було уважно виминає опису будьяких зорових вражень. Аж раз Іван помітивши це, промо вив: „Скажіть, якого кольору ли стя тепер на деревах? Чи воно уже жовкне? Розкажіть мені про все, що ви тут навколо ба чите!” В Наталки до болю стиснуло ся серце, але вона перемогла се бе і заговорила. І з того часу вона розказувала йому про си ні гори у віддалі, про старинні вузькі вулиці, про прекрасне міжгірське місто, де він так дов го іжиіве й якого' ніколи не ба чив. Наталка пришиває ґудзики до Іванового пальта і розпові дає йому про все, що Іван хо че знати. Про новини зі світа, про жарти її друзів-гімназистів, про те, чи підходить краскою до його пальта оцей капелюх, що його він дістав у дарунку? „А знаєте, Наталко,” — каже Іван — „мені сьогодні брали мі ру на скляні очі. Доктор питав ся, які хочу і я сказав — сині. В мене були сині очі заки це ста лося...” Наталка зовсім розгублена довго, довго мовчить. Вона хвилюється і не може ніяк по трапити ниткою у вухо голки... „Дайте мені, я засилю!” — каже раптом Іван і дівчина не знає, чи більше дивуватися йо го догадливості чи самій його пропозиції. Іван довго обмацує голку, пальцем знаходить вухо і нама гається навмання нанизати ту ди нитку. Наталка страшенне хвилюється. Вона люта на себе, що дозволила йому до цього братись. Якже ж боляче буде, коли... Але Іван уже тріюмфує. „Не дивуйтеся. Я цього навчився ще у війську, коли нераз треба бу Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
