Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Згасло велике серце Чимало посмертних згадок появилось у память Ганни Со- вачевої. Тому й не думаю тут змальовувати її постаті, як ар тистки сцени і громадської ді ячки. А подам кілька розмов та уривків із листів, що її краще схарактеризують. Часи німецької окупації у Львові. В Українському Опер ному Театрі підноситься курти на. Іде безсмертний „Гриць” і з бадьорої мелодії догадуюсь, що за хвилину вийде Устя. І вже чую спів „Ой, що ж мені, ой, що ж мені робити?” з-за сцени. Виходить, пританцьову ючи, Устя-Совачева і безжур ними, жвавими рухами демон струє свою радість. Засватала дочку за багача! Бурею опле сків прийняла заля цю улюб лену свою „бабусю”. Вірити не хотілось, щоб ота бадьора по стать уже переступила 70-ку! А коли по кількох роках я зга дала з нею той вечір, то вона пожалілась: — А мені так досадно було тоді! Та ж викинули з Гриця мелодію, що попереджує вихід Усті і зразу дали „Ой, що ж ме ні”! І так замість веселої жінки „на підпитку” зробили з мене „пяну бабу”... Зальцбург 1945—1948. У та борі Парш починає Совачева з властивим їй запалом органі зувати український театр, очо люючи Союз Українок та пра цюючи рівночасно в Україн ському Червоному Хресті. З усіх зон Австрії приїжджають люди з якимись справами. День і ніч не зачиняються двері її кімнати. Одні входили, другі виходили, щось питали, опові дали, переказували, передава ли, приносили, забирали. Рів ночасно в кімнаті відбувались зібрання й наради, проби до вистав, пісень, танків. Кімната її (в якій жило 5 осіб) стала центром уваги всіх трьох та борів у Зальцбургу. її сімде- сятлітня енергія запалювала молодих і середніх віком. Тому й не диво, що коли за- витала до Зальцбургу репатрі- яційна комісія, то Ганна Сова чева стала речником усіх меш канців. її енергійна постава, відважні відповіді і нехтування загрозою підтримало всіх, що хвилювались. Хоч стара і хвора, вона все кимсь опікувалась, допомагала. Замість подяки зазнавала бага то невдячности від людей. Та не зневірювалась. — Якщо я не вірила б у шля- хотність людей, якщо я мусі- ла б зле про них думати й їх уникати, я не могла б жити, го ворила мені нераз. У 1948 р. захворіла важко Ганна Совачева. Ось що пише вона в листі з 28. вересня: — Зазирнула я костомасі в очі, але Богу угодно було, щоб я жила. Смерти не боялась, але одверто кажучи, не мала сил боятись. Було все одно. Та од ного дня зрозуміла, що не по бачу України вільною! Розпла калась гірко і нараз прокину лась жадоба життя, та така, що лікарі кажуть, що це мене вря тувало. З того часу почалось одужування і нарешті в березні 1949 я приїхала до табору”. По її переїзді до Франції при йшло від неї кілька прикрих ли стів. Хвора й немічна, вона скаржилась на мешканеві умо- вини, журилась грішми, що не приходять (мова про невелику спадщину, що їй залишила по- друга-англійка). У захисті для старих в Абон- дані Ганна Совачева віджила, її товариська вдача раділа рід ним окруженням, а розлогий парк довкруги захисту давав багато вражень. „Краса Абондану відразу по лонила мене. Великий парк, що переходить у гущавину ліса, сліди зарослих травою аллей, лавочки-ослони для тих, що гу ляють у парку, переносять нас у далеко минулі часи. Напри клад алея тополь нагадує мені Україну й місто Бахмач, де я бачила подібну. Просто перед моїм вікном стоїть велетен ський кедр, який переносить мене в рідні Карпати, в Підлю- те, де я перевела останні ща сливі дні свого життя...” так писала вона про Абондан у „'Нашому Житті”. „Годують нас прекрасно. Ме не люди люблять і тому я ча стенько користуюсь додачами: то вкрадуть і принесуть груш ку з овочевого саду, то при шлють свою порцію лакомин- ки. Мені це дорого тільки як доказ прихильности до мене”. Розказує далі про стан свого здоровя і „мене вже запевня ють, що навіть повезуть на Пи- рятинське болото і то буде на той рік. Цьому я ясно не вірю, а всеж приємно посміятись на це твердження”. Та пробиваються й сумні нотки. Це сталося тоді, коли через мешканеві умовини при неволено Ганну Совачеву при йняти до своєї кімнати спів- мешканку-росіянку. Це вразило її з людського й національно го боку. „Нічого майже не пи шу зараз, жаліється вона. Так, от, голубчику, моє життя з ка- цапнею таке нудне й безраді сне... але вірю, що чи ворог, чи ні, а Україна таки буде!” Це останнє речення закінчує цілий ряд листів до нас. Пере конання „що Україна таки бу де” — було вірою і змістом ці лого її життя. Про смерть Ганни Совачевої пише канцлер о. М. Левенець із Франції так: „Вона хворіла вже від довшого часу на сер це і часто по декілька тижнів не підносилась із ліжка. Одна че сама смерть прийшла неспо дівано, вночі й нікого не було при ній в її останні хвилини. Покійна мала в пляні ще до кінчити свої спомини. Видання її споминів окремою збіркою було б найкращим памятником по ній і наймилішим, бо як знаю — це була мрія, якою во на жила ввесь останній час”. Стефанія Лещенко ПЕРША МУЗУЛМАНСЬКА ДИПЛОМАТКА Пакістан іменував недавно тому Бе- ґум Ліякват Алі Хан, вдову вбитого пакістанського преміера своєю посол- кою до Голяндії. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
