Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Турботами матері (Друга зустріч) Осінь 1919 р. була холодна, дощова і1 трагічна для нашої країни. Через село Немиринці на східньому Поділлі переходи ли частини українського вій ська. Українська армія й уряд вирушали за Збруч. У родині мого батька о. Т. Туркала 'пов но смутку й турбот. Сестру Олю з донечкою Жен- цею відправили вже тиждень тому до Камянця-Подільського до чоловіка М. Садовського, що тоді працював у штабі Ота мана Петлюри. А сестра Віра саме тоді повернулась ізза кор дону пі'сля майже двохрічного перебування у капелі Кошиця. З нею прибув її наречений, лі кар Андрій Журавель, що був теж заграницею у військовій місії у справі українських по лонених у Німеччині. Радість і журба 'переплітались у нашій хаті. Віру треба повінчати та немає кому. Батько мусить не гайно виїхати з села, бо вдру ге йому не можна зустрічатись із большевиками. Порадившись, вирішили всім виїхати до Камянця-Поділь ського. Та вдома залишилась мама з одною робітницею. Тре ба було зберегти хоч дещо, що буде можливо з господарства. В то'му часі це було життєвим питанням. А матері, старшій людині й жінці, здавалось, ще найменше все це загрожує. Опустіла наша хата, де ми майже всі народились. Ми й не прочували тоді, що ніхто вже з родини не повернеться до неї. Сумно мамі самій. Ніхто не знає, що її чекає. Упоравшись із роботою, вона береться то за книжку, то за вишивання, але настрій вже не такий, щоб мо жна було щось спокійно роби ти. Приходять до неї селяни, переказують різні чутки про большевиків, про їхні1 розправи в інших селах забирають деякі наші речі на сховок до себе. Се лянин Михайло Печелюлька що все своє життя допомагав бать кові у господарстві, забрав до себе одну корову, а селянка Ксенька Паска вз'яла одну го довану свиню. Узяли, щоб пе реховати, поки перейдуть через село більшовики. Так бо гада лося “поки перейдуть вони” Усе ще жевріла надія, що укра їнська армія прожене їх і що більшовики ті'льки тимчасово погосподарять як у нашому се лі, так і1 в цілій Україні-. Селяни любили маму. Завжди зверталися до неї про пораду чи медичну допомогу. У нашій околиці не було близько ліка рів. Скільки бувало інфекцій них захворі'нь, скільки нещас них випадків траплялося в селі, а лікаря нема1! Люди шукали порятунку в мами. І що тільки було їй підсилу, вона допома гала. Ліки діставала в місті, а деякі й сама готувала, і щасти ло їй лікувати досить добре. Лікувала вона безкоштовно й тим здобула собі пошану і лю бов серед селян. І тепер вони намагалися потішати її й заспо коювати. Дні минали в о-чі'кув'анні не відомого. Девятеро дітей вихо вала, освіту дала, а тепер сама- самісенька! Один син загинув у війні, другий перебуває на да лекому Сибірі, 3! решта семеро і внуки розбрились по Україні і також у великій небезпеці від московських вандалів... Тим часом сестра Віра і Ан дрій повінчались у Камян'ці-По- дільськім пі'д гуркіт гармат і тріскотню кулеметі'в та не хо тіли знову Їхати закордон. По вернулися в село до мами, щоб перечекати перехід війська, а тоді десь улаштуватися на ро боту, Це була мамі приємна не сподіванка. У селі покищо було тихо; у- країнські військові частини ві дійшли до Волочиськ, а біль шовиків ще не було. На дея кий час запанував спокій. Мама господарювала, сестра Віра грала на роялі, за яким дуже нудьгувала, перебуваючи за кордоном, а Андрій зайнявся батьковою бібліотекою. Здава лося, нічого було порушувати це нормальне, спокійне життя. Проте справжнього спокою не було. Більшовицьке військо підсувалось як татари, розби ваючи панські й попівські са диби. Одного дня прийшов зга дуваний уже селянин Михайло Печелюлька і каже: — Пані-матушко, в селі бала кають, що ваш зять 'петлюрі вець, треба йоґо десь заховати, а то як прийдуть більшовики, може бути біда. — Деж його заховати? Цеж не річ, а людина — думає мама. Михалко радить відправити Андрія і Віру до су сіднього села, до батьків мо го чоловіка. “У селянській ро дині їм буде безпечніше”, ка же Михалко. Андрій і Віра почувши цю розмову, зрозуміли, що вони зробили по м и л ку, приїхавши до села. Але повертатись до Камянця, уже було-за пізн'о. Не гаячи часу мамина робітниця відвела їх на Вигнанку, до бать ків мого чоловіка. І на вечір 'по вернулася додому. Другого дня до села вже у- вірвалась більшовицька банда. Частина вїхала до нас на подві- ря. — Гдє п'оп? — було* перше їхнє запитання до робітниці, що нагодилася їм назустріч. Не знаю, кудись поїхали — від повіла та — є тільки матушка. Більше нічого не питаючи, червоногвардійці, почали роз бивати замки і забірати все, що попадалося під руки. Пер шого таки дня забрали: коні, корови, свині і качки. Курей не могли взяти, бо розбіглися по городі. Другого дня, взялися молотити збіжжя, що стояло в стіжках на тоці немолочене. Батько не встиг вимолотити че рез до'щову осі'нь. Молотьба і віяння забрали їм часу, щось зо два тижні. Мам>а мусіла, що дня пекти хліб, бо- перехожі більшовики заходили до хати і вимагали хліба. Одного дня, десь коло пер шої години по полудні, мама стояла в кухні і роздавала чер- воногвардійіцям хліб. Коли враз
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
