Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Дарія Ярославська Жінка з моєю долею 1 Був уже південь, як я вийшла з будинку суду. Я не була ні зворушена, ні прибита, хоч розмова з суддею завернула мої думки в минуле, а шматки далеких уже переживань вири нули раптом у памяті і, здава лось, хотіли включитися в дій сність. Суддя, акти, навіть сам будинок суду — це все було близьке і знайоме, ніби бать ківщина. Спомини появлялися неповя- зано, невпорядковано, були о- стровами, що несподівано ви ринають серед океану пережи вань. Я вчувалася в них з по чуттям тихого смутку, що не має вже в собі гостроти болю і тільки по хвилині ловила себе на тому, що стою перед якоюсь виставою і приглядаюся до книжок, образів, чи памяток із гір. Довкола мене був рух піше- ходів і авт, скрізь було повно веселих, усміхнених облич лю дей, що приїхали сюди жадні ультра-фіолетних промінів, ви- сокогірських прогулянок, чи спортових розваг. Звучали різ ні мови. “So muss man re den, wenn jemand etwas erreichen will.” “Pensez-vous res.ter quel- que temps dans oe!tte ville?” “. . 'but I knew what it is about!” “Jasiek! Chodz! Co tak dhi.go sitojisz?” “Як думаєш? Може б піти сюди?“ а я не желаю! Не надо!“ З усіх сторін місто обняли гори, зелені в долині, сірі го рою. На одному зі шпилів бі лів сніг, не зникав він у ніякій порі року, тільки влітку вітри наносили на нього, здертого зі скель, піску. Десь у тих домах з розмальо ваними передніми стінами, з дахами навислими над балько- нами пульсувало повне темпа життя, притаманне для столиці спортових розваг, а я йшла ву лицею далека від їх справ, са мітня з своїм переживанням, чужа цим людям і цій землі по якій ось вже кілька років хо дила. Я була без дому, без зем лі, людиною, яка завдяки вели ким політикам цього світу стратила все, що мала і десь у чужому краю шукала нової батьківщини. Але от... У думках я знову в церкві, що нагадує часи козацького барок ко. Олександер тримає мою ру ку в своїй долоні і провадить до вівтаря. У нього вперше обголе не обличчя, на ньому темна оде жа і студентська відзнака, бо са ме кілька днів тому здав матуру і вже встиг записатися на прав ничий відділ університету. Я гімназистка сьомої кляси, впев нена в непохитності своїх по глядів і повна радости життя. Перед нами не йде священик, не співає нам хор. Ми самі. Про те ми йдемо святково, урочисто, а наші серця це два дзвоники, що сповіщають тріюмф. Нас оту- лює запах кадила і велика тиша. Клекіт міста залишився перед мурами святині. Надмірно вели кі постаті святих суворо див ляться на нас зі стін, але нас це не турбує. Щиро кажучи, ми їх і не помічаємо. Ми відчуваємо і бачимо тільки себе. Доходимо до іконостасу і клякаємо перед Царськими Воротами. Нам без мірно добре, бо нічиї очі за нами не слідкують, бо ми самі, а над нами тільки Бог. Ми віримо- в те свято, безсумнівно і тому Йому першому прийшли сказати про своє кохання. — Я бажаю бути твоїм прия телем, Віро, у добрі і злі, у радо сті і смутку, в перемогах і розча руваннях — каже Олександер. Це звучить, ніби присяга, виго лошена в присутності багатьох свідків. — Я прийму життя, яке ти створиш мені, Олександре. Я буду добрим дз^хом твоїх заду мів. Я намагитисьму не огірчу- вати твого життя, — відповідаю. Ці слова підсуваються мені самі, бо душа моя повна почуття і до брих намірів. — Це назавжди, Віро. — Це назавжди, Олександре. Вічне світло горить перед об разом „Тайна Вечеря". Воно червоне і незгоряюче, як і наше почуття. І от нам здається, що в цій хвилині якась невидима си ла лучить наші два існування в одну спільну долю. Виходимо з церкви, а на зу стріч нам повна буйного розкві ту весняна погода. Цілком, як наші молоді душі. Тішить нас свіжа зелень дерев, білі хмарин ки на небі, перші квіти в руках селянських дітей, що продають їх. Я всуваю руку під рамя Оле ксандра, бо у власних думках, я вже його дружина і ми пливе мо, пливемо вулицями, говори мо і сміємося, глухі і сліпі на чу жі справи. — Що? Що? Віріса?! Відколи це школяркам дозволено ходити під рамя з молодими панами??!! Я відразу опинююсь на землі. На цій твердій, чорній землі, що кормить нас, коли живемо і за бирає нас до себе, коли пере стаємо існувати. Ця правда ви ринає в моїх думках саме в цій хвилині і в мене таке враження, ніби мене вже силою пакують в землю в той час, як я повна жит тя, радости і надій. Чому, чому стільки злоби в людях, що вони не можуть бачи ти радости в очах ближніх, чо му гасять блиск щастя в них? — хочу я питати цілий світ. І знову був переді мною рух спортової столиці, розташова ної серед Альп. Знову я бачила те якесь чуже життя, що не ма ло ніякого відношення до мо го. Веселе, галасливе життя. Щось збиточне і примхливе причаїлося в назвах біллів і го телів, у кольорах прогулянко вих автобусів, вагониках лин вової залізнички, що між зеле ними деревами сунула до сірих шпилів і навіть у різнобарвних афішах. Але це займало мої думки тільки одну хвилину. А потім ... — Пані Віро! Ви вдома? Маю вам щось сказати! (Продовження буде) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
