Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Дарія Ярославська Жінка з моєю долею 1 Був уже південь, як я вийшла з будинку суду. Я не була ні зворушена, ні прибита, хоч розмова з суддею завернула мої думки в минуле, а шматки далеких уже переживань вири нули раптом у памяті і, здава лось, хотіли включитися в дій сність. Суддя, акти, навіть сам будинок суду — це все було близьке і знайоме, ніби бать ківщина. Спомини появлялися неповя- зано, невпорядковано, були о- стровами, що несподівано ви ринають серед океану пережи вань. Я вчувалася в них з по чуттям тихого смутку, що не має вже в собі гостроти болю і тільки по хвилині ловила себе на тому, що стою перед якоюсь виставою і приглядаюся до книжок, образів, чи памяток із гір. Довкола мене був рух піше- ходів і авт, скрізь було повно веселих, усміхнених облич лю дей, що приїхали сюди жадні ультра-фіолетних промінів, ви- сокогірських прогулянок, чи спортових розваг. Звучали різ ні мови. “So muss man re den, wenn jemand etwas erreichen will.” “Pensez-vous res.ter quel- que temps dans oe!tte ville?” “. . 'but I knew what it is about!” “Jasiek! Chodz! Co tak dhi.go sitojisz?” “Як думаєш? Може б піти сюди?“ а я не желаю! Не надо!“ З усіх сторін місто обняли гори, зелені в долині, сірі го рою. На одному зі шпилів бі лів сніг, не зникав він у ніякій порі року, тільки влітку вітри наносили на нього, здертого зі скель, піску. Десь у тих домах з розмальо ваними передніми стінами, з дахами навислими над балько- нами пульсувало повне темпа життя, притаманне для столиці спортових розваг, а я йшла ву лицею далека від їх справ, са мітня з своїм переживанням, чужа цим людям і цій землі по якій ось вже кілька років хо дила. Я була без дому, без зем лі, людиною, яка завдяки вели ким політикам цього світу стратила все, що мала і десь у чужому краю шукала нової батьківщини. Але от... У думках я знову в церкві, що нагадує часи козацького барок ко. Олександер тримає мою ру ку в своїй долоні і провадить до вівтаря. У нього вперше обголе не обличчя, на ньому темна оде жа і студентська відзнака, бо са ме кілька днів тому здав матуру і вже встиг записатися на прав ничий відділ університету. Я гімназистка сьомої кляси, впев нена в непохитності своїх по глядів і повна радости життя. Перед нами не йде священик, не співає нам хор. Ми самі. Про те ми йдемо святково, урочисто, а наші серця це два дзвоники, що сповіщають тріюмф. Нас оту- лює запах кадила і велика тиша. Клекіт міста залишився перед мурами святині. Надмірно вели кі постаті святих суворо див ляться на нас зі стін, але нас це не турбує. Щиро кажучи, ми їх і не помічаємо. Ми відчуваємо і бачимо тільки себе. Доходимо до іконостасу і клякаємо перед Царськими Воротами. Нам без мірно добре, бо нічиї очі за нами не слідкують, бо ми самі, а над нами тільки Бог. Ми віримо- в те свято, безсумнівно і тому Йому першому прийшли сказати про своє кохання. — Я бажаю бути твоїм прия телем, Віро, у добрі і злі, у радо сті і смутку, в перемогах і розча руваннях — каже Олександер. Це звучить, ніби присяга, виго лошена в присутності багатьох свідків. — Я прийму життя, яке ти створиш мені, Олександре. Я буду добрим дз^хом твоїх заду мів. Я намагитисьму не огірчу- вати твого життя, — відповідаю. Ці слова підсуваються мені самі, бо душа моя повна почуття і до брих намірів. — Це назавжди, Віро. — Це назавжди, Олександре. Вічне світло горить перед об разом „Тайна Вечеря". Воно червоне і незгоряюче, як і наше почуття. І от нам здається, що в цій хвилині якась невидима си ла лучить наші два існування в одну спільну долю. Виходимо з церкви, а на зу стріч нам повна буйного розкві ту весняна погода. Цілком, як наші молоді душі. Тішить нас свіжа зелень дерев, білі хмарин ки на небі, перші квіти в руках селянських дітей, що продають їх. Я всуваю руку під рамя Оле ксандра, бо у власних думках, я вже його дружина і ми пливе мо, пливемо вулицями, говори мо і сміємося, глухі і сліпі на чу жі справи. — Що? Що? Віріса?! Відколи це школяркам дозволено ходити під рамя з молодими панами??!! Я відразу опинююсь на землі. На цій твердій, чорній землі, що кормить нас, коли живемо і за бирає нас до себе, коли пере стаємо існувати. Ця правда ви ринає в моїх думках саме в цій хвилині і в мене таке враження, ніби мене вже силою пакують в землю в той час, як я повна жит тя, радости і надій. Чому, чому стільки злоби в людях, що вони не можуть бачи ти радости в очах ближніх, чо му гасять блиск щастя в них? — хочу я питати цілий світ. І знову був переді мною рух спортової столиці, розташова ної серед Альп. Знову я бачила те якесь чуже життя, що не ма ло ніякого відношення до мо го. Веселе, галасливе життя. Щось збиточне і примхливе причаїлося в назвах біллів і го телів, у кольорах прогулянко вих автобусів, вагониках лин вової залізнички, що між зеле ними деревами сунула до сірих шпилів і навіть у різнобарвних афішах. Але це займало мої думки тільки одну хвилину. А потім ... — Пані Віро! Ви вдома? Маю вам щось сказати! (Продовження буде) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
