Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Співтворець українського театру ■Вістка про смерть Софії Ві таліївни Тобілевичевої промай нула майже без відгомону. її, 94-літню уже -призабула су спільність. Бо ж уже споро літ ■проминуло від коли вона пере стала виступати на сцені, -а більш сорока літ, як вона похо вала свого чоловіка, незабут нього 'Карпєнка (Карого. І справ ді треба осв ід омити собі, що воїна співтворила велику добу українського театру і що із нею відійшов останній живий свідок цього нашого зриву. У гроні корифеїв, у гур ті будівничих українського театру вона займала особливе місце. Ми не чуємо 'про її -грімкі успіхи на сцені і поруч Занько- вецької, «Борисоглібської та За- тиркевич-Карпинської її не на зивають. Та вона все одне бу ла рушійною силою театру і її авклад у його розбудову був та кий, як і згаданих вігорі жінок. Софія Віталівна була доужи- ною одного >3 братів Тобілеви- чів Карпенка-Карого. Во-ни -пі знали себе в театрі, куди при тягнув Софію Віталівну М. П. Старицький на 'працю хористки. З у с т р іч не була випадкова. Со фія Віталівна, тоді молода, ма ло освічена дівчина, відчула красу українського театру сво єю незайманою душею і по тягнулась за ним, що „возвели чував обездолений люд” А Карпенко-Карий причалив туди по втраті своєї дружини і пі сля важкого п о л ііц ій н о ' го пе- р ес л іду в анн я (з а , ,р ев о л ю ц ійну діяльність” Тому й не диво, що вони знайшли себе — ота ідей на молода дівчина, закохана у колориті побутових пєс і важ ко потрясений долею чоловік, Що шукав забуття в улюбле ному сценічному мистецтві. Д о помогла їм у тому знову ж та ки лиха .примха долі. В часі об ’їзду театру М. П. Стари’цького, Що був одним тріюмфальним походом^по містах України, на гло прийшоїв полщійний накаїзі для Карпенка-Карого' покинути межі України і йти на -примусо ве поселення у східній Росії. Це вдарило немов громом веселу громаду акторів, що горіла за палом для своєї справи. При- йшлося попрощати товариша, що творив разом із ними це ді ло. Та ще як прощати! Перед п р им у с о в кім п ос е л єн ц е м ро з - горталась важка перспектива: ста н овище п іднадз орн о го, не - певність майбутнього, сіре жит тя в чужому сонному місті, ва- непад духових сил і втрата всього чим ж и в досі. Тоді то Софія Тобілевич Софія віталівна виявила рису своієї івдачі, що; визначила ціле її -пізніше життя. Вона, тоді ще вільна людина, розриває свої звязки із улюбленим те атром і не питаючись про пере шкоди, про „годиться” — їде за ним, їде ділити з ним сувору долю. І в 'цьому примусовому посе ленні у Новочеркаську, столи ці Д 0 )нщин и, р о зп о ч и н а Є'-т ьс я! ЇХ ПОДруЖН'Є життя. Твердий це буїв початок для сімї піднад- зорного, що важко пробива лась .життям, у злиднях, без друзів і майбутнього. Та в- цьо му житті був свій зміст. „Укра їнські пісні, казки і байки були здається чи не найдорожчим приданим, яке я внесла в дім чоловіка”, пише Софія Віталів на у своїх споминах. У цих піс нях і казках вони випаровували у вбогій хатині спомин рідної землі, за якою тужили. І в уяві Карпенка-Карого викликували драматичні картини, які вилива лись на папір. Там постали та кі сценічні твори: „Боднарівна”, „Безталанна”, „Рсізумний і ду рень”, ,, Н айм ичк а ”, „Мартин Боруля”. Яка в цьому участь Софії Віталівни — не знаємо. Та цих пять літ заслання, спіль но про.житих, оця сила, яку (він черпав із її відданої душі, оця спромога рости і творити — це напеівно -заслуга Софії Віталів ни у іцій хвилині його життя. Другий етап їх життя знов вимагав усієї її внутрішняя на пруги. Коли їм дозволено по селитись на рідному хуторі, за стали там руїну. Старий бать ко, сігірчений злиднями й не вдачами, діти Карпенка-Карого без догляду, земля переобтя жена боргами, садиба — немов кор-шма у голому степу. Гли боку і пряму вдачу Карпенка- Карого потрясло це. Він береть ся це упорядкувати. ЧорнЬю праіцею хлібороба підіймає за кілька літ господарство', спла чує борги, яких не затягав, із занедбаної садиби робить .за тишний райський закуток. Скільки в цьому праці Софії Ві талівни — знову ж не знаємо. Та напевно в ЇЇ руках лежала спора частина того успіху, від її заходів розквітло домашнє вогнище і віджив хутір „Надія” А коли настав третій етап — український театр — вона ста нула знов при ньому. Вона зро зуміла цей могутній зов, що кликав Карпенка-Карого ізнов на сцену. Коли переборено1 труднощі поселення, коли1 на ладнано прожиток для сімї — хотілося знов покласти сили у служінні тій ідеї, що їх З'єднала разом. “Бурями моря житейського” називає Софія Віталівна цю мандрівку. Бо мандрівкою був цей етап. Не тільки букваль ною, що приневолювала теат ральну трупу перескакувати з Ростова до Вороніжа, з Киши-
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
