Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
чуємо вас многа літа, цими сєт- ками, цим новим роком, сєтим Рождеством. — Ось і заколядували! Без берези та без трембітанника, але не без коня. Бо коїнем, то я вже буду. Ось і мішок — ска зав Гнат, виймаючи наплечник. — А 'ви, нене, приладьте дещо, бо годиться принести д.рузям святу вечерю. — Аякже, синку! — І неня на кладала до високих, розмальо ваних глечиків святочних страв. Доця одягнулась, щоб прове сти хлопців. Василь розпро щався і вийшов. А Гнат не ви ходив — неня не пускала. — Ще хочби годинку поси діли, — говорила крізь сльози. — Не спиняй, Параско! — Це ж тільки вночі вертатися мо- жут — завважив Юра. — На Повечеріє ще хочемо поспіти, нене. — То й пан-отця свого ма єте? — здивувалась Параска. Чи й церква є? — А церква в нас усюди, де зуп ин имо с ь. Ставляємо ві вт а р під смереками і вже церков го това. Ми ж мандруємо з місця на місце, нене. * Доця оперлась об вориння і ждала поки вийде Гнат із хати. Василь задивився- на неї. — Василю! Чи ти таки на- правду вариш, що 'ви, повстан ці, виженете оцих «катів із на ших гір? — враз зшштала Доця. — Авже ж вірю! І не лиш я, але і Гнат -і га-сі ми віримо. І не тільки із наших гір, але і з усієї України виженемо їх. Думаєш, якщо б не вірили, то блукали б оттак по лісах та витримува ли б цілими рока-ми холод та голод? — І церков буде, і Різдво, і колядники ходитимуть, ЯК ко лись ходили? — Авже ж! 1 трембіта трембі татиме та повістуватиме лю дям, що колядники надходять до Палійчукової хати. А моло дий газда Василь ізі своєю ґаз динею пишною, кучер-ягаою До цею, на порозі стоятимуть — вона з повісмом, а він із кола- чем та проситимуть колядників У хату,,, — Я... на порозі вашої хати? дивилась здивована на нього. — А ти хотіла б, щоб яікась друга стояла замість тебе? — пригорнув її цупко до себе і за глянув увічі. — Скажи, хоті ла б? — Ой ні, — швидко запере чила. — А бачиш! А ждатимеш ме не, Доцю? Бо я нескоро, -відай, вернуся... — Ждатиму, Василю. — Доцю, чічко ти моя пиш на! — шалено, палко цілував сині очі та червоні, наче спілі яігоди, уста. — А не забудеш ти мене, Ва силю? — Най би посмів забути! Та же лиш гляну на оіцю писану сорочку, то зіараз же нагадаю, що кучерява До'ця вишивала — •пробував жартувати. Враз До-ця насторожилась чомусь. Чути було гавкіт со баки. — Хтось чужий іде, Василю, у -потоці, в Ілака котюга бре ше... І вона швидко' побігла в хату. — А йди швидко, Гнате! Вам тікати треба — в Ілака котюга бреше — та* так вїдає, що тро хи не урветься. Вхопила коновки і швидко побігла за хлопцями в напря мі чуркала. Хлопці миттю витягнули ле щата зпід снігу і помчали. Доця осталась сама — одна і дивилась, »к зникали їхні силь- вети у засніженому борі. Були і нема... А може їх зовсім не було? Може це тільки казка — чарівна, різдвяна казка — най краща із усіх казок, які вона знала... Прокинулась. Із зачаровано го світу к-азки — до страшної дійсности верталася. Від їхньої хати чути було якісь .крики і грубу московську лайку. Доця швидко набрала води. Крики наближувались. Враз роздались постріли — один, другий, тре тій... і розпачливий ненин го лос: „Ой, не стріляйте! Це ж Докійка наша!” А Доциним лівим раменем щось сіпнуло боляче, коновка випала з руки, а по руці теплою струєю поплила кров, — Доцю, дитино моя! — го лосила неня. — Вбили, Доцьку мою, вбили!.. — А чого ти дівко ходиш ту ди? Скажи, хто був тут із то бою? — енкаведисти допитува ли Доцю. — Та хто мав би бути? Сама я за водою ходжу. — А не брешеш ти?! — Чого ж мені брехати — я ж не котюга. — Так чого тоді ніччю за во дою йшла? — Бо у днину ніколи було — на роботі була. Мабуть не дуже то вірили їй, бо пішли, стріляючи, в напрямі лісу. — Ой, Госпідку! Та невже зловлять їх? — шептала пере лякана мати. — Не зловлять, нене! Вони далеко вже! — заспокоювала Доця неню. Бнкаведисти завернули вбік — верталися до села-. Доця із ло- лекшею відотхнула, рада була, що не натрапили на сліди по лещатах. Та враз похитнулась вона-. А дєдя, що досі мовчки стояв, вхопив її на руки, як ко лись, давно, ш вона ще малень кою була, і сказав: — Бери, Параско, коновки і йдім^ д’хаті. Ади, скільки крови зчуріло! Руку перевязати треба. По його обличчі скотились дві сльози і впали на Доцину голову. Вони швидко йшли в напрямі хати. Із Дониної руки спливала кров — заливала бі лий рукав та писаний киптар. Але Доці не шкода було най кращої сорочки із пишними ву- ставками, не шкода було ново го лудиння. Вона правою ру кою потерла очі і глянула на світ. І посміхнулась побілілими устами*.. І гори і бір прибрані були бі- ло-святочно. Над ялицями зорі мерехтіли. Міся'ць — мандрів ник невтомний, наближувався- до Чорногори. А вона, Чорно- гора, стояла наче газдиня пиш на, що вдягала на Різдво білу, новісеньку ґуґлю.8) Стояла гор да, вічно-молода і верхом своїм неба сягала. 8) ґуґля — біла весільна нагортка молодих. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
