Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
чуємо вас многа літа, цими сєт- ками, цим новим роком, сєтим Рождеством. — Ось і заколядували! Без берези та без трембітанника, але не без коня. Бо коїнем, то я вже буду. Ось і мішок — ска зав Гнат, виймаючи наплечник. — А 'ви, нене, приладьте дещо, бо годиться принести д.рузям святу вечерю. — Аякже, синку! — І неня на кладала до високих, розмальо ваних глечиків святочних страв. Доця одягнулась, щоб прове сти хлопців. Василь розпро щався і вийшов. А Гнат не ви ходив — неня не пускала. — Ще хочби годинку поси діли, — говорила крізь сльози. — Не спиняй, Параско! — Це ж тільки вночі вертатися мо- жут — завважив Юра. — На Повечеріє ще хочемо поспіти, нене. — То й пан-отця свого ма єте? — здивувалась Параска. Чи й церква є? — А церква в нас усюди, де зуп ин имо с ь. Ставляємо ві вт а р під смереками і вже церков го това. Ми ж мандруємо з місця на місце, нене. * Доця оперлась об вориння і ждала поки вийде Гнат із хати. Василь задивився- на неї. — Василю! Чи ти таки на- правду вариш, що 'ви, повстан ці, виженете оцих «катів із на ших гір? — враз зшштала Доця. — Авже ж вірю! І не лиш я, але і Гнат -і га-сі ми віримо. І не тільки із наших гір, але і з усієї України виженемо їх. Думаєш, якщо б не вірили, то блукали б оттак по лісах та витримува ли б цілими рока-ми холод та голод? — І церков буде, і Різдво, і колядники ходитимуть, ЯК ко лись ходили? — Авже ж! 1 трембіта трембі татиме та повістуватиме лю дям, що колядники надходять до Палійчукової хати. А моло дий газда Василь ізі своєю ґаз динею пишною, кучер-ягаою До цею, на порозі стоятимуть — вона з повісмом, а він із кола- чем та проситимуть колядників У хату,,, — Я... на порозі вашої хати? дивилась здивована на нього. — А ти хотіла б, щоб яікась друга стояла замість тебе? — пригорнув її цупко до себе і за глянув увічі. — Скажи, хоті ла б? — Ой ні, — швидко запере чила. — А бачиш! А ждатимеш ме не, Доцю? Бо я нескоро, -відай, вернуся... — Ждатиму, Василю. — Доцю, чічко ти моя пиш на! — шалено, палко цілував сині очі та червоні, наче спілі яігоди, уста. — А не забудеш ти мене, Ва силю? — Най би посмів забути! Та же лиш гляну на оіцю писану сорочку, то зіараз же нагадаю, що кучерява До'ця вишивала — •пробував жартувати. Враз До-ця насторожилась чомусь. Чути було гавкіт со баки. — Хтось чужий іде, Василю, у -потоці, в Ілака котюга бре ше... І вона швидко' побігла в хату. — А йди швидко, Гнате! Вам тікати треба — в Ілака котюга бреше — та* так вїдає, що тро хи не урветься. Вхопила коновки і швидко побігла за хлопцями в напря мі чуркала. Хлопці миттю витягнули ле щата зпід снігу і помчали. Доця осталась сама — одна і дивилась, »к зникали їхні силь- вети у засніженому борі. Були і нема... А може їх зовсім не було? Може це тільки казка — чарівна, різдвяна казка — най краща із усіх казок, які вона знала... Прокинулась. Із зачаровано го світу к-азки — до страшної дійсности верталася. Від їхньої хати чути було якісь .крики і грубу московську лайку. Доця швидко набрала води. Крики наближувались. Враз роздались постріли — один, другий, тре тій... і розпачливий ненин го лос: „Ой, не стріляйте! Це ж Докійка наша!” А Доциним лівим раменем щось сіпнуло боляче, коновка випала з руки, а по руці теплою струєю поплила кров, — Доцю, дитино моя! — го лосила неня. — Вбили, Доцьку мою, вбили!.. — А чого ти дівко ходиш ту ди? Скажи, хто був тут із то бою? — енкаведисти допитува ли Доцю. — Та хто мав би бути? Сама я за водою ходжу. — А не брешеш ти?! — Чого ж мені брехати — я ж не котюга. — Так чого тоді ніччю за во дою йшла? — Бо у днину ніколи було — на роботі була. Мабуть не дуже то вірили їй, бо пішли, стріляючи, в напрямі лісу. — Ой, Госпідку! Та невже зловлять їх? — шептала пере лякана мати. — Не зловлять, нене! Вони далеко вже! — заспокоювала Доця неню. Бнкаведисти завернули вбік — верталися до села-. Доця із ло- лекшею відотхнула, рада була, що не натрапили на сліди по лещатах. Та враз похитнулась вона-. А дєдя, що досі мовчки стояв, вхопив її на руки, як ко лись, давно, ш вона ще малень кою була, і сказав: — Бери, Параско, коновки і йдім^ д’хаті. Ади, скільки крови зчуріло! Руку перевязати треба. По його обличчі скотились дві сльози і впали на Доцину голову. Вони швидко йшли в напрямі хати. Із Дониної руки спливала кров — заливала бі лий рукав та писаний киптар. Але Доці не шкода було най кращої сорочки із пишними ву- ставками, не шкода було ново го лудиння. Вона правою ру кою потерла очі і глянула на світ. І посміхнулась побілілими устами*.. І гори і бір прибрані були бі- ло-святочно. Над ялицями зорі мерехтіли. Міся'ць — мандрів ник невтомний, наближувався- до Чорногори. А вона, Чорно- гора, стояла наче газдиня пиш на, що вдягала на Різдво білу, новісеньку ґуґлю.8) Стояла гор да, вічно-молода і верхом своїм неба сягала. 8) ґуґля — біла весільна нагортка молодих. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
