Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Пригоди ведмедика Я мали#, 'бурий оксамитний ведмедик. Як мене рухати, то « моргаю чорними очима, а як потиснути за животик, то я вмію пищати. Колись я 'був у маленької Шр- ці. іВоіна дістала мене на свої у- родиви від тети. Тета принесла мене із «рамнищі, завиненого в синій папір. Вірця скоро роз дерла папір, зі коли мене поба чила, то аж заніміла з дива та поклала пальчик в уста. А по тім вхопила1 мене за задню ніж ку та обносила кругом стола, показуючи мамці, таткові та всім тетам. Мене назвали „Медьо” та за- •вязали синю стрічку на шию. З того дня. я став вайлюбішою забавкою Вірні, хоч воїна мала їх дуже багато, і всі такі гарні! Коли Вірця не хотіла їсти кашки, мама ніби то годувала мене ложкою каші', а потім да вала її Вірці. І Вірця їла і вже •не вередувала, що кашка за со лодка. Коли Віоця йшла спати, клала мене на своєму столику, коло білого ліжечка і' я сторожив її цілу ніч. Я теж ходив на про ходи із Вірцею та з тетою. Вір ця несла мене всю дорогу на руках. Коли ми доходили до парку, тета сідала на лавці, а їм® з Вірцею йшли гратися в пі ску. Там теж приходили Мірко та Юоко. Вони разом будували з піску твердині, садовили мене їв них та починали кидати в твердиню камін цямн. Пісок розсипався і з-під нього пока зувалася моя голова. Це був знак, що твердиня здобута. Часом ми бавилися так, що Міірко приносив свого човника, мене садовили в нього та. пу скали на маленький ставок у го роді. Так було дуже приємно плавати:. Тільки одного разу повія® сильніший вітер, човник перевернувся і я впав у воду. Д'обое, що хоч близько був 0- городіник, то витягнув мене з води граблями. Тета. несла ме не цілу дорогу домів віа ухо, здалека від себе, бо з мене ка пала вода. А дома... ні, мені ще й досі лячно про' це згадувати! Мене причіпили до шнура на •подвірї за обидва уха, так ніби я був якесь мокре білля, щоб я висох. Я весь час боявся, що котресь ухо обірветься і я впа ду. А до того по іподвірї кру тилися весь час два бурі коти. Вони певно були б подерли ме не на куски, якби я попався між них. Вечером, коли в кімнатах за світили, я побачив кріїзіь вікно, як Віріця йшла спати, а на сто лику біляї неї сиділа замість ме не хутряна малиочка Фрузя. Я хотів крикнути з усієї сили: „Вірцю, я тут — твій Медьо!”— та не було нікого, щоб поти снув мою пружинку, іа. без того я зовсім німий. Так провисів я аж до ранку. Щойно тоді мама Віріці мене зняла, бо я вже ви сох.. Вірця на радощах хотіла почастувати мене шоколядкою і вимазала мені нею цілий' но сик. І так я жив довго-довго у Вірці. Аж раз, під осінь, скла лося нещастя. До Вірці при йшли Мірко та' Юрко та ще 'Ксеня і Оля. Маміа. давала їм морозиво та тісточка з кремом. Потім мене посадили на елек тричну заліізничку, що сама їз дила. Я був віби-то за маши ніста. і .всі дуже сміялися. Тоді почали бавитися в хованку. Спершу Оля ховала мячиїка, потім Юрко книжечку з образ- ками, а вкінці Вірція — мене. Мячик і книжечку знайшли легко. А Вірця хвалилася, що мене так іЗ'аїхо'ває, що ніхто не знайде. І сховала мене в ліжеч ко іпід подушки. Мене шукали всюди, та навіть нікому не при йшло на думку, що я в ліжку. Діти шукали і шукали мене, а потім' •просили .Вірцю, щоб їм сказала, де я. Але Вірця не хо тіла сказати. Тоді мене зовсім забули та почали бавитися в козаків і татарів. Віріця, Оля і Ксеня були татари, а Юрко і Мірко — козаки. Почали товк тися по цілій хаті. Козаки так завзято гонили татар, що Вірця не мала вже куди втікати — і скочила з розгоном на ліжко. З цілої сили впала якрав' на цю подушку, що під нею я лежав— і пружинка, в мойому животику запищала. Діти зараз розкину ли ліжко і знайшли менес Тоді почали сміятися з Віір.ці, що са ма врадилася, куди мене захо вала. Віріця розплакалася і шпурнула мене — свого Медя з цілої сили аж далеко під шафу. Там я пролежав у поросі ду же-дуже довго. Не знав навіть, коли був день, а коли віч. Аж раз витягнули мене мітлою опід шафи таї вичистили щіткою мій запорошений кожушок. Я тіль ки чув, як мама говорила до' Вірці.: — Коли ти вже не хочеш ба витися _ Медьом, то вишлемо його бідним українським дітям в Барону. Вони ним дуже вті шаться! Сльози станули в моїх ведме жих очах. Я хотів кричатичпро- сити Вірцю, щоб мене не поси лала нікуди. Але моя нещасна пружинка мовчала, бо ніхто її не тиснув. Тай не було часу го ворити, бо мама вложила мене в велику скриньку поміж Вір- чин плащик та коробку з цу- корками. Замкнула вічко і я за лишився у темряві. Не знаю, як я довго там пролежав. Мені здавалося, що я пливаю, як ко лись на Мірковому човнику. То знов мною кидали, ніби Вірця своїм зеленим мячиком. Аж вкінці стало ясно. Мене витягнули зі скриньки. Хтось пригорнув мене до себе та крикнув: “Мамочко, дивися —
Page load link
Go to Top