Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Не біймося Америки! (З циклю: Ми й Америка) Пригадуєте собі передвідїз- довий час в таборах? Пригаду єте собі який страх і яке хви лювання й почування непевно- сти ви мали на думку про „но вий світ“ та життя, що вам до ведеться почати там? Хто як хто, а „старі “люди найгірше боялися Америки. Го ворю не про зовсім старих, тих 70—80 літніх (в нас таких було дуже мало), а про старших так пятдесятка чи поверх неї. І дійсно багато кому прийшлося гірко бідувати. Ще щастя, ко ли в нього були діти, молодь, що прийшла на виручку бать кам. Але коли хто сам, або з хворою сімєю... Професор має поза пятде- сятку — це правда. І доволі — не знаю точно його літ. Дружи на його під пятдесятку. І ма ють троє дітей: хлопця в уні верситетському віці, доньку по гімназійній матурі і синка, що мав 15 літ, коли вони приїхали до Америки. Професор був ти повим професором: задуманий, поважний, непрактичний і „без рук“ — дурного ґудзика не вмів собі пришити, як то ка жуть. Так от, сидячи в таборі та поринаючи в журбу про майбутнє, написав професор листа до одного з своїх учнів, вже від давна американського г ромадянина, з проханням до помогти йому виемігрувати. Від нього, свого учня він дістав відповідь, мовляв: — Ви старі, діти в вас малі, немає кому працювати, сидіть де сидите і нічого вам не пораджу і не ду майте, що в Америці сам хліб на тарілку паде іт. п. і т. п. — Сидіти де сидимо? — жу рилася сім’я професорова. Але ж табори ліквідують і на віть цей, мізерний, ласкавий хліб кінчиться. Вже не кажуч: що табір під самою більшо вицькою границею і ночами не- раз. когось забракло і слід за ним пропав. Написав професор до ще од ної своєї учениці — прізвище мушу назвати, бо така грома дянка заслуговує на признання. Це д-р Войнаровська з Шика- ґо і вона, що щойно приїхала на нові землі, не питалася чи і хто буде працювати і подбала за спонзора, папери і сім’я про фесора Ю. приїхала до Амери ки. . Ясно, що перші дні були страшні. Десь у підвалі у якоїсь сторожихи зажили, пані пома гала прибирати дім, а чоловік пішов за працею. Дістав її як помивач посуди в шпиталі і взяв, був рад що щось е. За два місяці і пані дістала працю в фабриці жарівок, якісь там шрубки закручувати. Сімя пе ребралася на інше житло, пев но не люксусне та все ж, мож ливе. Старший син дістав сти пендію на університеті в Ва- шінґтоні і поїхав туди. Доня стала працювати як помічниця медсестри в шпиталі і за пару місяців дістала стипендію для студій медсестерських, що три вають три літа. Вона зажила в будинку школи. Час йде швил ко. Підчас конвенції в Дітрой- ті мати й донька відвідали ме не в моїй кімнаті в лікарні й ми мило поговорили. Донька вже покінчила й стає працюва ти в тому ж шпиталі, що студі ювала Наймолодший хлопець зачав „карієру", як склеповий хлоп чина. Підмітав склеп, складав коробки тощо. Припав до впо доби шефові і він відрядив йо го вже на кращу працю: відби рати харчі та писати на них ці ни. Поза працею давав йому можність заробити, даючи до- стави гостям до дому. Одного дня хлопець прийшов до шефа дуже несмілий і майже з сльо зами в очах. Хотів подякувати, бо хоче вчитися — гайскул, — не хочуть же батьки, щоб за лишався без освіти. Тай вже якось сімя влаштувалася. Шеф похвалив цю думку та й самого хлопця і запропонував йому, щоб приходив до склепу по на уці на годинку-дві, коли змо же, та й в суботу, коли є біль ший рух. Всеж заробить дещо. Не розказуватиму багато. Та доведу історію до нинішніх днів. Батько вже не помиває посуди в шпиталі, бо син по кінчив університет і стйв пра цювати в лябораторії і допо міг батькові стати там служ бовцем в одному з бюр. Мати вже не працює, купили дімок і вона господарить потрохи. Про доньку знаєте. Одинока журба, що їсть дуже мало і надто вже дбає щоб була худа, як її това ришки. А наймолодший ходить до школи і в цьому році й її покінчить. Така історія однієї сімї. Ні, їм теж з неба не впав хліб. Во ни його заробили твердою працею, своєю чесністю, солід ністю та добрим відношенням до свого окруження. Ви скажете: не штука їм, во ни мали дітей, що вже могли працювати. Добре тому, хто має дітей, а сам вже поза ни ми якось і біля них виховаєть ся. Ну, то тепер я вам розка жу про пана К., що має шіст- десятку і не має дітей тільки дружину по пятдесятці. Не го воритиму, що робили дома, бо це неважне. Вистане: з ласки польського уряду цей визнач ний інтелектуал — животів в якомусь закутку, в одному з воєвідських бюр, припалих пилом. Шкода, що говорив ба гатьма мовами і був дуже здіб ним службовцем. На еміграцію йому не дуже їхалося. До кого звертався — кожен казав: ви ж старі, вашим фахом не багато вдієте, а ще з вашим здоровям! Сидіть, де сидите. Справа ще й тому, що колись — не так давно — ця людина попала до фольксштур- му (не обвинувачуйте нас за нашу політику і життя, що ми мусіли вести в різних займан- щинах) і півтора року пробув у неволі в Сибірі. Як інваліда й австрійського підданого його звільнили. В ситцевих штанах є Євангелієм під пахою повер нувся „до дому“ — до одного Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
