Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Не біймося Америки! (З циклю: Ми й Америка) Пригадуєте собі передвідїз- довий час в таборах? Пригаду єте собі який страх і яке хви лювання й почування непевно- сти ви мали на думку про „но вий світ“ та життя, що вам до ведеться почати там? Хто як хто, а „старі “люди найгірше боялися Америки. Го ворю не про зовсім старих, тих 70—80 літніх (в нас таких було дуже мало), а про старших так пятдесятка чи поверх неї. І дійсно багато кому прийшлося гірко бідувати. Ще щастя, ко ли в нього були діти, молодь, що прийшла на виручку бать кам. Але коли хто сам, або з хворою сімєю... Професор має поза пятде- сятку — це правда. І доволі — не знаю точно його літ. Дружи на його під пятдесятку. І ма ють троє дітей: хлопця в уні верситетському віці, доньку по гімназійній матурі і синка, що мав 15 літ, коли вони приїхали до Америки. Професор був ти повим професором: задуманий, поважний, непрактичний і „без рук“ — дурного ґудзика не вмів собі пришити, як то ка жуть. Так от, сидячи в таборі та поринаючи в журбу про майбутнє, написав професор листа до одного з своїх учнів, вже від давна американського г ромадянина, з проханням до помогти йому виемігрувати. Від нього, свого учня він дістав відповідь, мовляв: — Ви старі, діти в вас малі, немає кому працювати, сидіть де сидите і нічого вам не пораджу і не ду майте, що в Америці сам хліб на тарілку паде іт. п. і т. п. — Сидіти де сидимо? — жу рилася сім’я професорова. Але ж табори ліквідують і на віть цей, мізерний, ласкавий хліб кінчиться. Вже не кажуч: що табір під самою більшо вицькою границею і ночами не- раз. когось забракло і слід за ним пропав. Написав професор до ще од ної своєї учениці — прізвище мушу назвати, бо така грома дянка заслуговує на признання. Це д-р Войнаровська з Шика- ґо і вона, що щойно приїхала на нові землі, не питалася чи і хто буде працювати і подбала за спонзора, папери і сім’я про фесора Ю. приїхала до Амери ки. . Ясно, що перші дні були страшні. Десь у підвалі у якоїсь сторожихи зажили, пані пома гала прибирати дім, а чоловік пішов за працею. Дістав її як помивач посуди в шпиталі і взяв, був рад що щось е. За два місяці і пані дістала працю в фабриці жарівок, якісь там шрубки закручувати. Сімя пе ребралася на інше житло, пев но не люксусне та все ж, мож ливе. Старший син дістав сти пендію на університеті в Ва- шінґтоні і поїхав туди. Доня стала працювати як помічниця медсестри в шпиталі і за пару місяців дістала стипендію для студій медсестерських, що три вають три літа. Вона зажила в будинку школи. Час йде швил ко. Підчас конвенції в Дітрой- ті мати й донька відвідали ме не в моїй кімнаті в лікарні й ми мило поговорили. Донька вже покінчила й стає працюва ти в тому ж шпиталі, що студі ювала Наймолодший хлопець зачав „карієру", як склеповий хлоп чина. Підмітав склеп, складав коробки тощо. Припав до впо доби шефові і він відрядив йо го вже на кращу працю: відби рати харчі та писати на них ці ни. Поза працею давав йому можність заробити, даючи до- стави гостям до дому. Одного дня хлопець прийшов до шефа дуже несмілий і майже з сльо зами в очах. Хотів подякувати, бо хоче вчитися — гайскул, — не хочуть же батьки, щоб за лишався без освіти. Тай вже якось сімя влаштувалася. Шеф похвалив цю думку та й самого хлопця і запропонував йому, щоб приходив до склепу по на уці на годинку-дві, коли змо же, та й в суботу, коли є біль ший рух. Всеж заробить дещо. Не розказуватиму багато. Та доведу історію до нинішніх днів. Батько вже не помиває посуди в шпиталі, бо син по кінчив університет і стйв пра цювати в лябораторії і допо міг батькові стати там служ бовцем в одному з бюр. Мати вже не працює, купили дімок і вона господарить потрохи. Про доньку знаєте. Одинока журба, що їсть дуже мало і надто вже дбає щоб була худа, як її това ришки. А наймолодший ходить до школи і в цьому році й її покінчить. Така історія однієї сімї. Ні, їм теж з неба не впав хліб. Во ни його заробили твердою працею, своєю чесністю, солід ністю та добрим відношенням до свого окруження. Ви скажете: не штука їм, во ни мали дітей, що вже могли працювати. Добре тому, хто має дітей, а сам вже поза ни ми якось і біля них виховаєть ся. Ну, то тепер я вам розка жу про пана К., що має шіст- десятку і не має дітей тільки дружину по пятдесятці. Не го воритиму, що робили дома, бо це неважне. Вистане: з ласки польського уряду цей визнач ний інтелектуал — животів в якомусь закутку, в одному з воєвідських бюр, припалих пилом. Шкода, що говорив ба гатьма мовами і був дуже здіб ним службовцем. На еміграцію йому не дуже їхалося. До кого звертався — кожен казав: ви ж старі, вашим фахом не багато вдієте, а ще з вашим здоровям! Сидіть, де сидите. Справа ще й тому, що колись — не так давно — ця людина попала до фольксштур- му (не обвинувачуйте нас за нашу політику і життя, що ми мусіли вести в різних займан- щинах) і півтора року пробув у неволі в Сибірі. Як інваліда й австрійського підданого його звільнили. В ситцевих штанах є Євангелієм під пахою повер нувся „до дому“ — до одного Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
