Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Я всі зібрала і в труну вложила, Всю ту убогу весну поховала. Серпанок мрій моїх тебе окрасить. Ти житимеш красою серед квітів Я житиму сльозою серед співів. Сльози і пісні переливались різноманітними каскадами в поезіях Лесі Українки. Сльози — жіноча досада, пісні — жі ноча розрада. Сльози гіркі та терпкі над давнім лихом України жалкуєм, — тужим в кожний час з плачем ждемо тої хвилини, коли кайдани спадуть з нас. Ті сльози розтроюдять рани Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани Сами ж ніколи не спадуть! Чисто жіноче, ірраціональне звучить там, де поетка буде на морозі сіяти квітки, поливати їх гіркими сльозами, бо від тих гарячих сліз може розтане мороз, зійдуть квітки і настане ще й для неї весела весна. Бо вона „хоче крізь сльози смія тись, серед лиха співати пісні“ Буде важкий камінь точити на гору і пісню веселу співати, але — Але сором сліз, що ллються від безсилля, А сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись Доволі вже їм литись, Що сльози там, де навіть крови мало! виривається крик зболілої ду ші. 1900 р. гостює Леся Українка в Кімполюнґу у другої великої українки, письменниці Ольги Кобилянської. Мусіла це бути стріча запальних розмов двох небуденних індивідуальностей, бо там постала одна з найгар- ніших поем: Хто мене поставив сторожею серед руїн і смутку? Хто наложив на мене обовязок Будити мертвих, тішити живих? Хто гордощі вложив мені у серце? Хто дав мені одваги меч двосічний? Хто кликав брать святую оріфлямму Пісень і мрій і непокірних дум? Хто наказав мені: Не кидай зброї! Не відступай, не падай, не томись! Чому втекти не можу з поля чести? Або на власний меч грудьми упасти? Чому на спогад непокірних слів, Рука стискає невидиму зброю А в серці крики бойові лунають? По творчих змаганнях, по взлетах на творчі висоти при ходять упадки, людська сла бість. Я знаю, так, се хворії примари, — Не час мені вмирати, не пора. Та налягли на серце чорні хмари Лихого пречуття, душа моя вмира! У хвилині розпачі, коли шал душі мов полумя пожежі, на віть сльози висушує, сидітиму перед скупим багаттям недужа тілом і душею хвора. Але ж у такі тривожні хви лини Горить моє серце, його запалила Гарячая іскра палкого жалю. Чому ж я не плачу-сльози не ринуть, Бо сушить їх туга вогнем запальним. І ця туга підриває її, і знову ставить на сторожі: Чи довго ще, о Господи, чи довго Ми будемо блукати і шукати Рідного Краю на своїй землі? На чужині, куди її доля часто заганяла, зітхає поетка: Єдиний мій, коханий, рідний краю Країно рідная, ох ти далека мріє До тебе все летять мої думки. Як Іфіґенія в Тавриді, що там була на недобровільному ски- танні, вона скаржиться, що А я сама на цій чужині, Неначе тінь забутої людини, Що по Гадесових полях блукає Сумна, бліда, безсила, марна тінь ... І в розшуках за свободою і владарною волею для свого на роду приходить поетка до роз- пучливої думки, що треба по жити на чужині, щоб оцінити втрачений край, втрачений рай. І з-під її пера падуть ці віщі слова: Розбий, розсій нас по цілому світі, Тоді, либонь, журба по ріднім краю Навчить нас де і як його шукати. Тоді покаже батько свому сину На срібне мариво у далині І скаже: „Он земля твого народу! Борись і добувайся Батьківщини, Бо прийдеться загинуть на вигнанні, Чужою чужиницею в неславі." Обурення опановує поетку: О горе нам усім; зосталася одна надія, Аби упала ця тюремная стіна. Але вона добре знає, що тре ба боротися, іцо-б подолати во рогів і вся її відзивча увага звертається до революційної молоді: То ж сіль землі, то ж сила молода Ішла на смерть, на згубу неминучу. Лягала молодь у труну жива, З одважним усміхом, немов байдужа. Оттак індійська молода вдова Іде вмирати на кострищі мужа. З вином в руці, весела та хмільна Іде в огні обнять дружину любу — Хто знає чи любов, чи просто чар вина Веде її на огнище до шлюбу. О, то було огнистеє вино, Те, що спяняло молодь героїчну. Правдиве „пяне-чоло“ з буйних мрій, Святої віри, молодого палу — Та хто не кинувся від нього в бій З широким розмахом збунтованого валу Підкошені в розквіті сил герої Коли б то так судилося і нам Спалити молодість і полягти при зброї. Марія Бачинська-Донцов НАПЕРЕДОДНІ ВИСТАВКИ Дуже часто в нас влаштову ються виставки народнього ми стецтва. Та з тих світлин, що вряди-годи помішуються в пре сі, не можна сказати, щоб по каз був вдатний. На більшому або меншому просторі розмі щено всуміш якнайбільше екс понатів і ніодного з них добре не видно. Воно й справді нелегко уло- жити добре виставку ужитко вих предметів. Коли простору є доволі, тоді можна створити і- люзію влаштованої кімнати. Або подати вишивки й килими у певному відступі від себе. Та коли простір обмежений, тоді дуже важко його заповнити так, щоб експонати творили певну цілість. Оттаке завдання тепер перед Комітетом Міжнародньої Жіно чої Виставки в Ню Йорку. Укра їнський стенд втиснений поміж різні інші, що теж мають бага то що показати. Мистецьке керівництво виста ви свідоме цієї відповідально- сти. Виставка — це велика про ба сил. Ідеться про те, щоб ви явити себе поміж виставцями. А також повчити тих, що їм колись прийдеться виставляти, як насправді треба подавати свої речі. JI. Б. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
