Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Я всі зібрала і в труну вложила, Всю ту убогу весну поховала. Серпанок мрій моїх тебе окрасить. Ти житимеш красою серед квітів Я житиму сльозою серед співів. Сльози і пісні переливались різноманітними каскадами в поезіях Лесі Українки. Сльози — жіноча досада, пісні — жі ноча розрада. Сльози гіркі та терпкі над давнім лихом України жалкуєм, — тужим в кожний час з плачем ждемо тої хвилини, коли кайдани спадуть з нас. Ті сльози розтроюдять рани Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани Сами ж ніколи не спадуть! Чисто жіноче, ірраціональне звучить там, де поетка буде на морозі сіяти квітки, поливати їх гіркими сльозами, бо від тих гарячих сліз може розтане мороз, зійдуть квітки і настане ще й для неї весела весна. Бо вона „хоче крізь сльози смія тись, серед лиха співати пісні“ Буде важкий камінь точити на гору і пісню веселу співати, але — Але сором сліз, що ллються від безсилля, А сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись Доволі вже їм литись, Що сльози там, де навіть крови мало! виривається крик зболілої ду ші. 1900 р. гостює Леся Українка в Кімполюнґу у другої великої українки, письменниці Ольги Кобилянської. Мусіла це бути стріча запальних розмов двох небуденних індивідуальностей, бо там постала одна з найгар- ніших поем: Хто мене поставив сторожею серед руїн і смутку? Хто наложив на мене обовязок Будити мертвих, тішити живих? Хто гордощі вложив мені у серце? Хто дав мені одваги меч двосічний? Хто кликав брать святую оріфлямму Пісень і мрій і непокірних дум? Хто наказав мені: Не кидай зброї! Не відступай, не падай, не томись! Чому втекти не можу з поля чести? Або на власний меч грудьми упасти? Чому на спогад непокірних слів, Рука стискає невидиму зброю А в серці крики бойові лунають? По творчих змаганнях, по взлетах на творчі висоти при ходять упадки, людська сла бість. Я знаю, так, се хворії примари, — Не час мені вмирати, не пора. Та налягли на серце чорні хмари Лихого пречуття, душа моя вмира! У хвилині розпачі, коли шал душі мов полумя пожежі, на віть сльози висушує, сидітиму перед скупим багаттям недужа тілом і душею хвора. Але ж у такі тривожні хви лини Горить моє серце, його запалила Гарячая іскра палкого жалю. Чому ж я не плачу-сльози не ринуть, Бо сушить їх туга вогнем запальним. І ця туга підриває її, і знову ставить на сторожі: Чи довго ще, о Господи, чи довго Ми будемо блукати і шукати Рідного Краю на своїй землі? На чужині, куди її доля часто заганяла, зітхає поетка: Єдиний мій, коханий, рідний краю Країно рідная, ох ти далека мріє До тебе все летять мої думки. Як Іфіґенія в Тавриді, що там була на недобровільному ски- танні, вона скаржиться, що А я сама на цій чужині, Неначе тінь забутої людини, Що по Гадесових полях блукає Сумна, бліда, безсила, марна тінь ... І в розшуках за свободою і владарною волею для свого на роду приходить поетка до роз- пучливої думки, що треба по жити на чужині, щоб оцінити втрачений край, втрачений рай. І з-під її пера падуть ці віщі слова: Розбий, розсій нас по цілому світі, Тоді, либонь, журба по ріднім краю Навчить нас де і як його шукати. Тоді покаже батько свому сину На срібне мариво у далині І скаже: „Он земля твого народу! Борись і добувайся Батьківщини, Бо прийдеться загинуть на вигнанні, Чужою чужиницею в неславі." Обурення опановує поетку: О горе нам усім; зосталася одна надія, Аби упала ця тюремная стіна. Але вона добре знає, що тре ба боротися, іцо-б подолати во рогів і вся її відзивча увага звертається до революційної молоді: То ж сіль землі, то ж сила молода Ішла на смерть, на згубу неминучу. Лягала молодь у труну жива, З одважним усміхом, немов байдужа. Оттак індійська молода вдова Іде вмирати на кострищі мужа. З вином в руці, весела та хмільна Іде в огні обнять дружину любу — Хто знає чи любов, чи просто чар вина Веде її на огнище до шлюбу. О, то було огнистеє вино, Те, що спяняло молодь героїчну. Правдиве „пяне-чоло“ з буйних мрій, Святої віри, молодого палу — Та хто не кинувся від нього в бій З широким розмахом збунтованого валу Підкошені в розквіті сил герої Коли б то так судилося і нам Спалити молодість і полягти при зброї. Марія Бачинська-Донцов НАПЕРЕДОДНІ ВИСТАВКИ Дуже часто в нас влаштову ються виставки народнього ми стецтва. Та з тих світлин, що вряди-годи помішуються в пре сі, не можна сказати, щоб по каз був вдатний. На більшому або меншому просторі розмі щено всуміш якнайбільше екс понатів і ніодного з них добре не видно. Воно й справді нелегко уло- жити добре виставку ужитко вих предметів. Коли простору є доволі, тоді можна створити і- люзію влаштованої кімнати. Або подати вишивки й килими у певному відступі від себе. Та коли простір обмежений, тоді дуже важко його заповнити так, щоб експонати творили певну цілість. Оттаке завдання тепер перед Комітетом Міжнародньої Жіно чої Виставки в Ню Йорку. Укра їнський стенд втиснений поміж різні інші, що теж мають бага то що показати. Мистецьке керівництво виста ви свідоме цієї відповідально- сти. Виставка — це велика про ба сил. Ідеться про те, щоб ви явити себе поміж виставцями. А також повчити тих, що їм колись прийдеться виставляти, як насправді треба подавати свої речі. JI. Б. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
