Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Особисте в ліриці Лесі Українки (Уривок із реферату, прочитаного в Літ.-Мистецькому Клюбі) У цій спробі характеристики береться під розгляд тільки ча стину творчости Лесі Українки, тільки те особисте, що прогля дає з її лірики. Правда, Іван Франко 1898 р. в Літ.-Науково- му Віснику писав: „Читаючи м’які та рознервовані писання сучасних молодих українців- мужчин та порівнюючи їх із тими бадьорими, сильними та сміливими, при тім такими про стими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю но- вочасну соборну Україну“ Іван Франко був найбільшим пись менником Галичини, тому тре ба вміти оцінити його похвалу, що від часів „Шевченківського „Поховайте та вставайте, кай дани порвіте“ Україна не чула такого сильного, гарячого тя поетичного слова, як із уст цієї слабосильної, хворої дівчини“ І Франко мав безперечно ра цію. А все ж таки тут буде мова про особисте і також жі ноче в творчості Лесі Українки. Про жіноче, з якого послідов но вилонюється спершу просто людське, загальне, а як завер шення — національне. „Ірраціональне, чисто жіноче „без надії таки буду сподіва тись" романтично чуттєве, жит тєве наставлення, це те, що нас притягає до Лесі Українки “ — говорить Дмитро Донцов, що один із перших, ще 1922 p., на писав ширшу, загальну оцінку поетки „нашого рісорджімен- то“, себто нашого відроджен ня, як він її слушно називає. Душевні муки Лесі Українки, яка інтуітивно передбачує гря дуче національне лихо' — це немов материнська журба про долю дитини в особистім жит ті. Материнське чуття прита манне кожній нормальній жін ці, зосібна посідають його жін ки з підвищеною громадян ською відповідальністю, без огляду на те, чи вони фізично стали матерями. В жіночому русі говориться тоді про духо ве материнство. Відповідаль ність за життя і долю поколін ня, а в дальшому і нації, вхо дить у духове материнство і Леся Українка якраз виказує в своїй творчості багато журби про моральне, духове обличчя народу: „Хай ми хоч раз заго ворим громом“, бо живемо „немов отара безпричальна“ і не бачимо, що „хто на розпут ті прожив без пуття, не піде ані в рай, ані в пекло“! Так на вчає чутлива жінка, тверда й горда мати своїх нерозумних нащадків. Не можна тут не згадати жі ночої постаті, витвореної ро зумом та поетичною інтуіцією Лесі Українки: пророчиці Кас- сандри. Віктор Петров називає її провістницею, що „віщує те, що станеться, з тим, що є, вона сприймає те, що буде", а „її пророцтва не з духа, не із слі пого екстазу, не з духової екс татичної спянілости Пітії, а з чіткої довершенности реально го бачення. У неї свій людський зір“ Це жіноче передчуття. Можна припускати, що в Кас- сандрі, яка проголошує таку правду, що „жах наводить“, поетка змалювала саму себе. Трагічну жінку, передвістницю, що віщує майбутнє, відчуває його, але безсила прогиділати і тому терпить страшні муки. Микола Зеров пише в своїй монографії: „Кожну свою думу поетка могла виповісти в яко мусь творі тільки величезним напруженням волі, перемігши п;двищену температуру та фі зичні болі, — і ми матимемо зл*огу зважити те героїчне все т^хи, що ним починається най краща з невільничих пісень. Виношена й витворена в тих обставинах лірика, природня, як крик болю і турй, є щось більше, як звичайна лірична поезія, є те, що хорошим сло вом називалось колись „люд ський документ" Лірика Лесі Українки відбиває „найінтим- ніші поривання жіночого чут тя, найзахованіші сторони жі ночої психіки взагалі" Прокидалась край неба зірниця Мов над озером тихим, глибоким Лебідь сплескував білим крилом. І за кожним тим сплеском яскравим, Серце кидалось, розпачем билось, Замирало в тяжкій боротьбі. Яскрава, клясично проста картина, строфічна легкість ви словленої думки, здисципліно- ваність риму й ритму та звер шення посліднього акорду, що бренить далі в душі читача. Мало пишеться у віршах Ле сі Українки про кохання, але бренить воно несміло і ніжно зітхає: Вітер сумно зітхав у саду. Ти співав, я мовчазна сиділа, Пісня в серці у мене бреніла, Вітер сумно зітхав у саду. Гордість і стримана соромяз- ливість поетки замикають їй уста, але як зворушливо зву чать строфи до померлого: Мій бідний друже! Я принесла Тобі всі квіти, що дала Скупа весна Твого скупого краю, Останнє фото Лесі Українки, зняте 6. травня 1913 у Києві
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
