Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
не прикладайте до печеного жару, бо і без того пече! — Та я нічого... Тільки ж, як воно із землею буде? — З якою землею? Таж не маємо землі, земля державна^. От пішли б раз на збори та й послухали б, що представники кажуть. — Брехали їх батьки, та й вони з ними! Могили он на по лі над чиїми дідами висипані: над нашими, чи над Сьомини- ми? Чи їх предків кости і досі з землі виорюємо? Ага!.. „Не маємо землі“?!! —• Знаємо, мамо, знаємо! Та тепер їхня сила, їхня й правда. Що ж робити!.. —Що робити? Спитайте ме не, то я вам скажу... — Ну, ну, скажіть уже!.. ...Була у нас у церкві ікона Анни Пророчиці. Вона усі грі хи на людях бачила. Видюща така ікона. Не вірите? От як би побачили, то повірили б. Там такі очі, такі очі, що про сто в душу заглядають, досте- менісінько, як живі. Аж страш но було, дивлячись. Одна мо лодиця, — то вже давно було, — гріх якийсь тяжкий на спо віді затаїла, а тоді, як ішла по при ту ікону, та ненароком гля нула в очі святої, то так і впала мертва. Правда!.. Так от, як Кіндрат промовив до матері: „Ну, ну, скажіть у- же“, то в них очі стали зовсім такі, як у тої святої Анни Про рочиці: гострі, та видющі, ви дющі... — Скажу, — говорять ти хенько і на Кіндрата кивляться. — Скажу, зятю... Та не тобі од ному... Ось піди в село та склич усіх людей. Хай приходять з косами, вилами і сокирами. То ді я вам скажу, що робити!.. Пішла я на другий день до Сьоми. Не хотів спочатку до відки давати: — Заплачу, скільки хочеш, а довідки не дам: не маю права. Торгувались ми торгувались, аж Когова вийшла: — Дай їй, — кричить, — до відку! Мені дитина важніша, як твій закон! Помявся він, помявся, але та ки згодився: — Добре. Тільки до колго спу мусите вступити. Однако во, як переїдете до міста, то землю покинете. Вам уже з неї користи не буде. Та й за по датки тебе не тягатимуть. Бо я то вже тебе б не тривожив, та тільки як приїдуть з району, то не помилують ні тебе, ні ме не. І про довідку, — чуєш? — нікому ні мур-мур! Отак вступили ми до того колгоства. Віддали коні, плуг, борозни і ввесь реманент. Ко рову ж у нас ще навесні забра ли на мясо. Пішов Кіндрат нишком із села, а я з дітьми лишилася. Тато наші так і померли у тюрмі, а братам суд був, і при судили їх обох у Сибір на де сять років. А в селі, мало що голод, а та ке діється, що страх! По хатах бригади ходять, усе забира ють, щовечора людей на збори ганяють, розкуркулюють, а- рештовують, а вночі у вікна стукають і гукають: „Коли хліб віддасте державі? Держава не спить, то і ви не маєте права спати!“ Або: „Гей, ви там! Вже надумались до колгоспу всту пати, чи ні? Не спіть, а думай те краще!" Колгоства ж у нас, можна сказати, що не було. Ото в той вечір, як тата забрали, вписа лося, може, з тридцять родин. На другий день половина із них заяви назад позабирала, а як прийшлося коні і реманент віддавати, то і з другої пол вини мало осталося. Гинуть люди, а у колгоство не хотять. Та що з того колгоства, як ре манент під голим небом гниє, коням їсти нічого, земля необ- сіяна, і насіння нема?.. — Оце, — сміялися наші му жики, — і культурна господар-, ка!.. Таке воно, бачите було... Мій Кіндрат як пішов, так і слід по ньому пропав :ні вістки не подає, ні додому не верта ється. Сама я з дітьми. Тільки не було мені гірше, як тим, що чоловіків удома мали. До сіль ради мене не викликали, у вік на не стукали і з податками не докучали. А мамі тяжко приходилось. Два рази їм піч розвалили і до лівку перекопали, ніби то хлі ба шукаючи. Сестри і невістки, правда, посходилися, піч обма зали і хату побілили, та з са мої чистої хати хліба не їсти меш. А корову і воли у них за „невиконання пляну“ забрали, і подушки, і кожухи, і рядна з хати повиносили. Хотіли і з ха ти вигнати, та я вступилася: — Ось як хочете, — сказала Сьомі, — як маму розкуркули- те, то не прийду до вас і одно го дня. Робіть тоді, як знаєте... Ну, їх і лишили, тільки що дня у сільраду викликали, щоб до колгоства приставали. А ма ма їм: — Мого прадіда, — кажуть, — панські гайдуки нагайками на смерть засікли за те, що три рази від панщини тікав, а дід уже вольним козаком був. Не пристало ж тепер мені старій та назад шию у кріпацьке ярмо наставляти та честь свого роду і кров своїх прадідів ганьбити. — Ти що ж? — піняться представники. — Колгосп із кріпацьким ярмом порівнюєш? За такі слова під плотом згниєш, стара собако!!! — Ото злякали! Ніби я й са ма не знаю, що так воно буде? Коли б хоч уже скоріше!.. Тіль ки зовсім я не собака, бо на людей не гавкаю, як оце ви... — У тюрму хочеш?!. — А що ж мені тюрма? Хри- стос терпів та й нам велів. Я тюрми не боюся. Тепер у тюр мі краще, як на волі: там хоч хліба по сто грамів дають і по датками не мучать. — Хліб коли віддаси? — Упять двадцять пять за рибу гроші! Та вже ж віддали! — Що ж ти віддала? Неспов на половину? А решта де? — Ідіть шукайте... — Де сховала? — Як би вже я сховала, то вам би не сказала, де. Кожу ж ідіть шукайте! Нераз уже хотіли їх справді арештувати, тільки Сьома всту пався: —■ Вона, — каже, — псіхіче- ски хвора. Лишіть її в спокої, все одно скоро здохне. (Продовження буде) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
