Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
а на другий день приходить ви конавець, та не до Кіндрата, а до мене, і каже: — Іди, Тетяно, тебе голова сільради кличе. — Оттуди, — кажу. — Адже бачиш, що нездужаю. — Коли таки йди, бо діло ва жне. Він тобі пособити хоче. — Цур йому, — кажу, — тво- му навіженому Сьомі. Уже ж, бачиш, пособив. — Ба ні, — тягне далі викона вець, — хоче справді пособити. Він сьогодні такий, хоч до бо лячки його клади. Та й Когова по нього двічі прибігала. Реве — аж сумно. І лікар із району оце тепер був. Іди, Тетяно, мо же й справді, той Та, чуєш, не до сільради, а до них до ха ти. “Що воно таке? — думаю со бі. — Може й справді хоче по собити татові і братам” Зібралася я та й пішла. Лед ве, ледве доплелася. Ноги в ме не трясуться, в очах темніє, і піт із мене струмками ллється. Увуйшла в хату, аж справді Ко гова голосить, дитина кричить, заходиться, і Сьома заплаканий сидить. Як побачили мене, то так зраділи, так зраділи: на сті лець садовлять, по плечах гла дять, а Сьома й питає: — Чи то правда, жіночко (та так чемно: “жіночко”), що у вас дитинка помеола? Ай-ай-ай, нещастя яке! Та й у нас таке са ме: вмирає наша Сталінка. Мо лока, знаєте, у Глафіри Ігнатов- ни бракує. Позавчора напоїли її коровячим, а вона від того ма ло що не вмерла. Лікар сказав, що їй небезпремінно материн ське молоко потрібне, бо вона дуже слабенька і на коровячо- му молоці не видержить. У нас і перший синочок помер із тої самої причини. То, може б ви той Може б так згодились нам нашу Сталінку годувати? Однак же у вас молоко пропа датиме. Ми б вам даром того не схотіли: заплатимо, скільки хо чете. А Когова і собі: — Будьте такі добрі, хоч на два місяці згодьтеся! Ви ж са ма — мати. Подивіться, яке во но, бідненьке, хоре! Уже два дні нічого не їло, голодне, а коро- вячого молока, казав лікар, ні як тепер не можна давати. Подивилася я на дитину, а воно й справді худе, худе, аж синє, кулачки смокче і кричить, випинається — голодне. Жаль мені стало: — Давайте, ■— кажу, — дити ну сюди! А груди мені поналивало — руки не піднесу. Приложила я дитину, а воно так і припало, як пявка, аж захлистується. І нуд но мені, і страшно, і мов брид ко, що ото чужа дитина моє молоко пє. Та ви скажіть, що воно таке: от у мене молока за кождою дитиною стільки, що й близнюків годувати — то бай дуже. А тут вам така жінка, мо лода та товста, а молока не має, і дитина — сама шкурка та кі сточки. Поки я дитину годувала, мені вже й їсти понаставляли: і мо локо, і хліб білий, і масло, і яй ця, і сир із сметаною, і мед. Дитина так і заснула при гру дях. Забрала її мати, положила в колиску, а тут і лікар знову в хату. Вислухав батьків і каже: — Знайшли ви найкраще лі- карство: материнське молоко. Таких кволих дітей, як ваша, не можна годувати штучно. Як во на поправиться і окріпне трохи, тоді тільки можна починати з кашок. На сьогодні з неї виста чить. Шлунок у неї ще ослабле ний, і не можна його дуже на вантажувати. Другий раз пого дуєте її тільки завтра рано. Зав тра приїду знову. І поїхав. А тоді Сьома: — Скільки ж ви, жіночко, з нас возьмете? — Нічого, — кажу, — не возьму. Ви от за моїх батька та за братів заступіться, щоб їх випустили. Та ж знаєте, що во ни невинні! Скривився Сьома: — Я з вами про плату, а ви... —• А я з вами про кривду. На правте ту кривду, що невинним людям зробили, а я вам дитину задармо годуватиму. —■ Постараюся, —■ каже Сьо ма, — постараюся. А я й по очах бачу, що бре ше. — Ой, глядіть! — кажу. — Як збрешете, то не прийду! —■ Та що ви, Тетяно, такі чу дні?! Ви думаєте, що то моя вина? Я — нічого... То ті пред ставники. Вони ж старші від ме не. Але я зроблю усе, що в мо їх силах буде зробити. При ходьте ж завтра рано, то ще поговоримо. Прийшла я додому, та й за стала маму. Почорніли за ці дні, згорювалися, а плакати не плачуть. Тверді були на сльо зи . Розказала я, чого мене до Сьоми кликано, і раджуся, що робити. — Я тебе, жінко, — Кіндрат на те, — не силую. Хочеш — годься, хочеш — ні. Тільки Сьома правду каже, що ті пред ставники старші за нього. Він тепер, коли б і хотів^о вже ні чого не зробить, хіба собі на шкодить. Це він знає і нічого не буде ніде казати. А що обі цяє — то бреше, звичайно. — То що ж — не годитися? Кіндрат зуби зціпив, вдарив себе кулаком по коліні та й за стогнав: — Ех, жінко, жінко!.. Не хо тів би я, щоб ти чужих бай стрюків своїми грудьми году вала. Та як його тепер не по слухаєш — зїсть він нас жив цем! Дихнути нам не дасть! Ти от що, Тетяно: зроби вже, як він хоче, тільки взавтра ж про си у його, хай мені довідку дасть, що мене з села пускає, його тепер із тою дитиною поикрутило, то не відмовить. Побудеш тут яких пару міся ців, а я піду до Кривого Рогу, знайду роботу і тоді вас усіх заберу. Воно по всьому видно, що нам уже на землі не хазяй нувати: виморять нас голодом. А мама слухали та тільки го ловою хитали, а накінець обі звалися : — От і дожилася я! Чоловік та сини по тюрмах, доньки у пройдисвітів за мамок, а зятям шахтьорські гармошки v голо ві заграли! За що мене Господь милосердний так довго на цьо му світі держить?!. — Мамо, — Кіндрат до них,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
