Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Запальничка І досі мені шкода цієї чудо вої запальнички. Так шкода, що годі й казати... Я дуже її лю бив. Здається і цигарки стали гіршими на смак, коли я почав припалювати їх тепер іншою запальничкою. Ту запальничку подарував мені мій товариш, що -приїздив із фронту у відпустку. Блиску ча, як дзеркало, здавлена з бо ків, запальничка була завбіль шки як два нігті «а великому пальці. І немов підперезана двома вузенькими пасками — червоним і зеленим. Вона слу жила мені безвідмовно і була така досконала, що й на вітрі не гасла. А втратив я її по-дурному. На моїх очах злодій схопив її з мого столу і втік. Одного ранку я прийшов з полювання і сидів у своїй кім наті: надворі душно й жарко. Я відпочивав, читаючи книжку. Вікно було відчинене у садок, я сидів спиною до вікна, загли бившись у книгу. Навколо така тиша, що чутно навіть ледве помітний шелест листя за вік ном. Я відірвав очі від книги. Під рукою, на столі, лежав тютюн і моя чудова запальничка. Я вже збирався робити цигарку, коли раптом, немов біля самі сінького вуха, зненацька: — Кар-р-, кар-р-р... Неначе хто вистрелив у мене за спиною, так гучно вдарило це каркання в порожній кімна ті. Отямившись трохи, я обер нувся. На відстані метра від ме не на вікні сиділо галченя, майже цілком доросле ,навіть жовтих заїдів уже не було по мітно. Роззявивши широко дзьоб, галченя галасувало, як навіжене, — просило їсти. Звичайно, я зразу втямив, що це галченя жило в когось, зви кло до людей, тому й не боя лось мене. Я дав йому хліба. Галченя відстрибнуло, доки я клав хліб на вікно, потім вчепилось лапа ми і жадібно почало хапати по живу. Зївши хліб, нена'жера не самовито закричала. Я дав їй смаженого мяса, що лежало на тарілці. Галченя гляне на мене, віддере довгий тонкий шмато чок і швидко ковтне. Мені дуже сподобалась ця не сподівана дружба з галкою. Цікаво було спостерігати, як вона хитро зиркає на мене сво їми блакитно-сірими, круглими, як намистини, моторними очи ма і наминає мясо. Нарешті, не доївши, галка знов почала чогось просити в мене. Широко розкривши дзьоб, вона каркала невгамов но. Я довго не міг догадатись, чого їй треба; тоді вона сама, поглядаючи на мене скоса, по стрибала і заглянула в кухоль, що стояв тут-таки на вікні. Але води там не було, і галка зно ву зарепетувала. Я набрав води, вона кинулась до кухля і жадібно почала пи ти, ніби аж прицмокувала. Я не міг втриматись від сміху, осо бливо, коли вона стрибнула на вінця кухля і давай купатись. Але купатись у кухлі було їй не зручно; я вилив воду в тарілку. Тоді вона почала розмахувати крилами і хлюпати так, що во да бризкала аж на підлогу. Досить довго похлюпавшись, За моїх молодих літ (а я про жила їх в Україні) шкільна на ука була трохи йнакша, ніж те пер. От, наприклад, коли міські школярі вчилися рахувати і ві діймали одне число від друго го, то все говорили „мінус": Шість мінус два є чотири. Та в нашім домі був ще ін ший Мінус — такий, що його треба писати з великої літери. То був малий кудлатий песик з породи шпіців. Був увесь бі лий, лише очка і носик чорні ли, мов два вуглики. Назвали його Мінусом зо всім випадково. Коли його вперше принесли до нашого дому, діти писали шкільну за дачу з рахунків і все повторя ли: мінус, мінус! А песеня на те Миттю вхопила мою улюблену бли скучу запальничку... мокра чепуруха стрибнула вбік, стала в куточку біля самого столу, куди падав промінь сон ця. Вона дзьобом перебирала своє піря й сохла... Мені навіть здавалось, що во на вдячними очима глянула на мене, коли я взяв тарілку і по ніс у другий куток^ймнати. Та виявилось, що за гостин ність вона віддячилась мені інакше. Коли я повернувся, галка вже була на столі, миттю вхопила мою улюблену блискучу за пальничку і злодійкувато, не о- зираючись, вилетіла у вікно. Я спамятався, вибіг за нею. Та лише встиг побачити, як моя злодійка-гостя мчала у повітрі. Л. Копиленко гавкнуло тоненьким голосом. От ми й назвали його Мінусом. Я Мінуса дуже любила, а ін ші діти теж. Його часто мили, і тому він був завжди чистень кий та гарно причесаний. Ох, як Мінус любив, щоб його че сали! Нераз батько говорив: — Мінус, може б ми тебе причесали? Мінус дуже радів, ставав пе ред батьком на задні лапки і гавкав, ніби потакував: — Так, так, чешіть мене! — Ну, то біжи й попроси в господині гребінця! Слово „гребінця" треба було вимовити з притиском, часом кілька разів. Думаєте, що Мі нус не розумів? Він утішно біг М інус
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
