Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Запальничка І досі мені шкода цієї чудо вої запальнички. Так шкода, що годі й казати... Я дуже її лю бив. Здається і цигарки стали гіршими на смак, коли я почав припалювати їх тепер іншою запальничкою. Ту запальничку подарував мені мій товариш, що -приїздив із фронту у відпустку. Блиску ча, як дзеркало, здавлена з бо ків, запальничка була завбіль шки як два нігті «а великому пальці. І немов підперезана двома вузенькими пасками — червоним і зеленим. Вона слу жила мені безвідмовно і була така досконала, що й на вітрі не гасла. А втратив я її по-дурному. На моїх очах злодій схопив її з мого столу і втік. Одного ранку я прийшов з полювання і сидів у своїй кім наті: надворі душно й жарко. Я відпочивав, читаючи книжку. Вікно було відчинене у садок, я сидів спиною до вікна, загли бившись у книгу. Навколо така тиша, що чутно навіть ледве помітний шелест листя за вік ном. Я відірвав очі від книги. Під рукою, на столі, лежав тютюн і моя чудова запальничка. Я вже збирався робити цигарку, коли раптом, немов біля самі сінького вуха, зненацька: — Кар-р-, кар-р-р... Неначе хто вистрелив у мене за спиною, так гучно вдарило це каркання в порожній кімна ті. Отямившись трохи, я обер нувся. На відстані метра від ме не на вікні сиділо галченя, майже цілком доросле ,навіть жовтих заїдів уже не було по мітно. Роззявивши широко дзьоб, галченя галасувало, як навіжене, — просило їсти. Звичайно, я зразу втямив, що це галченя жило в когось, зви кло до людей, тому й не боя лось мене. Я дав йому хліба. Галченя відстрибнуло, доки я клав хліб на вікно, потім вчепилось лапа ми і жадібно почало хапати по живу. Зївши хліб, нена'жера не самовито закричала. Я дав їй смаженого мяса, що лежало на тарілці. Галченя гляне на мене, віддере довгий тонкий шмато чок і швидко ковтне. Мені дуже сподобалась ця не сподівана дружба з галкою. Цікаво було спостерігати, як вона хитро зиркає на мене сво їми блакитно-сірими, круглими, як намистини, моторними очи ма і наминає мясо. Нарешті, не доївши, галка знов почала чогось просити в мене. Широко розкривши дзьоб, вона каркала невгамов но. Я довго не міг догадатись, чого їй треба; тоді вона сама, поглядаючи на мене скоса, по стрибала і заглянула в кухоль, що стояв тут-таки на вікні. Але води там не було, і галка зно ву зарепетувала. Я набрав води, вона кинулась до кухля і жадібно почала пи ти, ніби аж прицмокувала. Я не міг втриматись від сміху, осо бливо, коли вона стрибнула на вінця кухля і давай купатись. Але купатись у кухлі було їй не зручно; я вилив воду в тарілку. Тоді вона почала розмахувати крилами і хлюпати так, що во да бризкала аж на підлогу. Досить довго похлюпавшись, За моїх молодих літ (а я про жила їх в Україні) шкільна на ука була трохи йнакша, ніж те пер. От, наприклад, коли міські школярі вчилися рахувати і ві діймали одне число від друго го, то все говорили „мінус": Шість мінус два є чотири. Та в нашім домі був ще ін ший Мінус — такий, що його треба писати з великої літери. То був малий кудлатий песик з породи шпіців. Був увесь бі лий, лише очка і носик чорні ли, мов два вуглики. Назвали його Мінусом зо всім випадково. Коли його вперше принесли до нашого дому, діти писали шкільну за дачу з рахунків і все повторя ли: мінус, мінус! А песеня на те Миттю вхопила мою улюблену бли скучу запальничку... мокра чепуруха стрибнула вбік, стала в куточку біля самого столу, куди падав промінь сон ця. Вона дзьобом перебирала своє піря й сохла... Мені навіть здавалось, що во на вдячними очима глянула на мене, коли я взяв тарілку і по ніс у другий куток^ймнати. Та виявилось, що за гостин ність вона віддячилась мені інакше. Коли я повернувся, галка вже була на столі, миттю вхопила мою улюблену блискучу за пальничку і злодійкувато, не о- зираючись, вилетіла у вікно. Я спамятався, вибіг за нею. Та лише встиг побачити, як моя злодійка-гостя мчала у повітрі. Л. Копиленко гавкнуло тоненьким голосом. От ми й назвали його Мінусом. Я Мінуса дуже любила, а ін ші діти теж. Його часто мили, і тому він був завжди чистень кий та гарно причесаний. Ох, як Мінус любив, щоб його че сали! Нераз батько говорив: — Мінус, може б ми тебе причесали? Мінус дуже радів, ставав пе ред батьком на задні лапки і гавкав, ніби потакував: — Так, так, чешіть мене! — Ну, то біжи й попроси в господині гребінця! Слово „гребінця" треба було вимовити з притиском, часом кілька разів. Думаєте, що Мі нус не розумів? Він утішно біг М інус
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
