Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Правду мама казали, що зем ля жива і говорить. Ви от з книжок читаете, а ми, селяни, з землі. Ось, глядіть: викопала черепок. Ну, що той черепок? Нічого. А він із миски, що то перед моїм весіллям купили. Потім Настуня, як тільки на ніжки почала спинатися, по тягнула ту миску з вареника ми із лави і розбила. Саме в Клечальну Неділю, як от зараз памятаю. А то викопала кусок гребінця. Ви б і не глянули на його, а я підняла, обтерла із землі і сховала. А чого? Бо той гребінь брат мій, той, що тепер у Сибіру пропада, купив був для невістки, ще як ходив до неї. Вона одного разу прибігла до мене (я вже замужем була) Каже, що хтось її перед Степа ном обмовив. Тут вона мені розказує, а тут і Степан іде. Я їх самих у городі покинула і пішла в хату, наче за ділом яким: хай, думаю, самі пого ворять. А вони говорили, го ворили, поки і зовсім посвари лися. „Як ти чужим більше ві риш, як мені, — вона до його, то не хочу тебе знати! „Вийня ла гребінь з голови, лусь-лусь, на двоє переломала і йому під ноги кинула, а сама побігла геть. Насилу потім їх помири ли... І згадається отакечки ме ні і моє весілля, і всі брати та сестри, і все життя рідні та су сідів — не треба й книжки. Як сонечко пригріло вже на полуднє, повиходили й дітки. Раді такі, що я вдома! Настуня за граблі та й гребе, а Миколка другу лопату виніс і коло ме не став, копає. А Василько ма лий сів верхи на ломачку, хлу- динкою підстьобує і їздить по стежці, мов на коні. Дивлюсь я довкола, і знову жаль до мене приступає, як по думаю, що треба усе це поки дать, та у місто за чоловіком йти. — Що я там робитиму? — гадаю собі. — Люди скрізь чу жі, хата чужа, і грядки своєї не буде. Ні, мабуть, я таки до мі ста не поїду! Хай Кіндрат там робить, а я таки у своїй хаті сидітиму. Може ж воно на кра ще обернеться, може якось цю біду переживемо!.. Ось грядки посаджу і, як мама кажуть, бу де якась надія... Поприходили сусідки, пухлі, пухлі, і дивляться на мене, як на диво яке. — А що, питають, — Те тяно, копаєш? — Копаю. — А що садитимеш? Та що? Ось посію моркву та буряки... — І ми б ще спробували ко пати, тільки насіння нема. — Копайте, — кажу, я й вам насіння дам. — Справді? — Справді дам. Аби тільки мали де сіяти. Подякували вони і пішли. За хвилину дивлюся — і справді копають. Ледве, бідні, лопата ми совають, а копають. „От, — тішуся, — і до них земля заго ворила, і їм сили придала“ Город у мене коло хати був великий. Орать ми його ніколи не орали, а все копали. Кіндрат як стане було, то на три дні йому роботи. А мені — на пять. Бо, оце, поки їсти наварю, по ки худобу обійду, дітей наго дую — час і зійде. Та минуло го року не було мені вже кло поту не з худобою, ні з вари вом, такіцо я за три дні майже увесь город скопала. Вже й моркву посіяла, і бурячки і ма ку по городі сипнула. А горох, квасолю, пшеничку, огірки і лушпину з картоплі ще лиши ла, поки земля нагріється дуж че. І на пшеницю місце приго товила — тільки сій. Та поко паю, покопаю — і до матері навідаюсь. Мати лежать і тільки-тільки обізвуться: — Забрала? — Ще ні, мамо. Макара бо юсь. — Ох, той Макар! Не дасть мені спокійно померти. Усе до питує за пшеницю. І до сільра ди тепер не ходить, сидить, як гріх над душею... А він справді, як я тільки в хату,— вийде і сяде на порозі. А як вихожу, то вже не мине: — Не ходи, Тетяно, не ходи: пшениці я й так не дам забрати. В селі люди мруть — страш но сказати! Щодня бригада по селі їздить, мерців збирає то на дорозі, то в хатах і на кладо вищі у спільній ямі закопує. То голод косив, а то ще й сибірка кинулась. Воно, бач, та сибір ка на конях буває, а як люди почали дохлих коней їсти, то й самі понабиралися. Ями на кла довищі копали глибокі та ши рокі, щоб на кілька днів стало. Як яма не повна, то не засипа ють, чекають ще день або два... Ранком пятого дня, як од- правили мене у Сьоми, пораю ся я у грядках, коли гукає мене хтось. Дивлюся — Макар. — Гей, Тетяно! — кричить. — Біжи но мерщій до матері: там зараз „представлене" бу де! — і погнав далі. Я тільки хату замкнула та й бігом до матері. Прибігаю, аж там уся сільрада і представни ки з району. Виволокли маму на поріг і присікаються, як ті собаки: — Ну, тепер кажи: де пше ниця? А мама страшні, страшні, розхристані, простоволосі, і очі у їх зовсім нелюдські. Як побачили мене, то, мов тільки того і чекали: — Тепер скажу вам, де пше ниця! — та так голосно крик нули, що ще зроду так не кри чали. — Де? — питають. — У криниці. — Що?! Як?! Де?! — У криниці, кажу вам! Не довелося мені зі своєї поаці користи мати — не будете й ви її їсти! Висипала я сьогодні вночі зерно в криницю!.. — Брешеш! — кричать. А Макар уже біжить від кри ниці. — Товариші! — гука. — Справді стара контреволюція державне зерно у криницю ви сипала! Йдіть подивіться!.. — Ось, ось! — кричать. Видно! І тут порозсипуване!.. Тоді по слідах посунули всі до комори, але застали порож ню яму. Ви скажіть, і де та сила у матері взялася? То вже і до долу не могли самі злізти, а тут і яму відкопали і півлантуха пшениці переносили від комо ри аж до криниці! (Кінець буде) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
