Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
служитись хотів, чи й справді такий дурний був — не знаю. Але людям так досолив, так до солив, до печінок живих! І все голодний був. За скибку хліба рідного батька, здається, у ложці води був би втопив. Ма ма казали, що то його Господь за людську кривду голодом ка рає... 'Під кінець зими у нас в селі і половини людей не осталося: хто вмер, хто втік, кого забра ли, а кото вигнали. Решту ж таки загнали у колгоство. Лю дям уже байдуже було; почма ніли з голоду, подуріли з отих зборів та зі знущань. Тільки ве сни чекали, щоб травичка за зеленіла: „Підемо на пашу”, — казали. От і сонечко пригріло, сніг почав топитися, а в селі ще сумніше зробилося. Довкола страшно глянути! Хати пова лені, стріхи порозшивані, тини розібрані, з дерев кора пооб дирана. Ні корови, ні курки ні де не видно. Ні навіть собака не загавкає. А люди не люди, а самі кістяки, або попухлі, як склянка — дивитися не можна. Лазять, як сновиди, і корінців у землі шукгють. Не писалися у колгоство — була біда, запи салися — знову біда: з району щодня приїжджають перевіря ти, як з оранкою і сівбою, а тут робити нема кому і нема чим. Коні поздихали, або попадали, реманент протав, і насіння не ма. Поавдг, насіння, казали, держава позичить, так що ж його у неорану землю сипать, чи як? Казяться представники, зно ву збори за зборгми склика ють, людей лають, а часом і по зубах бють, та нічого не зроб лять. Та й як його пухлу з го лоду людину до роботи заста вити? Почали і на Сьому гри мать, що то він підкуркульни- кам потурає. А Сьома ще біль ше до людей присікується. Пек ло в селі та й годі! Одного ранку прийшла я, як звичайно, до роботи і дівчину якусь застала: прибирає в хаті. — То ви Тетяна? — питає. — Я. Або що? — Та нічого. Глафіра Ігна- товна зараз прийдуть. Вийшла Когова і каже: — Ви вже не приходьте біль ше, Тетяно, не треба. Через вас тільки неприємности. — Які неприємносте? — А такі, що мому чолові кові тепер кажуть, ніби ми во рогів совєцької власти в себе скриваємо. Ось вам пятдесят рублів і — до побачення! Обернулася і пішла в кім нату. Що ж робити? І я пішла. Ще й додому не дійшла, як перестрів мене виконавець: — Ти вже в голови не ро биш? — пита. — Ні, - - кажу, — оце тепер відправили. Ага, тим то він тебе і до сільради викликає, йди, бо по силав мене по тебе. Приходжу до сільради, а Сьо ма мокрим рядном на мені і на пав: Чоловік твій де? — Або ж я знаю? Як пішов, та й іпропав. Три місяці вістки від нього не маю. — Неправда! — Та як неправда? Коли б писав, то на сільраду б лист прийшов, і ви скоріше знали б, як я. Ну, це мені все одно. Тіль ки чоловік твій мусить не піз ніше, як через тиждень у селі бути, бо в колгоспі робити тре ба! А тебе до польової бригади призначаємо: за пару днів, як упряж направимо — орати пі деш. —• Таке! — кажу. — Оранка не бабське діло: до неї мужи ків треба. Я й зроду за плугом не ходила. Ну, ну! Тільки не розго ворюй тут багато! 'В тебе біль ше сили, як у колгоспного ко ня, не то що у мужика... — Що й казати, — сміються виконавці, — баба, як трактор! Еге! Та й нема тепер ні мужи ків ні баб — усі рівні! Плюнула я і пішла геть. По дорозі зайшла до мами. Вони вже таки вмирали. Ноги у їх попухли, руки їм покорчи- ло, так що і на піч не могли ви лізти. На полу1) лежали і са мою водицею жили. !) Піл — щось подібне до причі. Дошки, прокладені від лежанки до стіни. — Добре, що ти прийшла, Тетяно, — кажуть. — Хотіла по te6e посилати, та нема кого. А сама не дійду... — А що ж ви хочете, мамо? Може вам сорочку випрати? — питаю вже, щоб вони не гово рили, бо бачу, що їм і говорити тяжко. — Ні, не сорочку, — відпові дають. — Ти вже грядки ко паєш? — Ще ні. — А чому ж не копаєш? Вже пора! Сказали вони це, а мені так соромно стало, ніби я щось у- крала. — Та коли ж, бачите, не знаю ще, як воно буде... Може Кін драт яку вістку подасть, та тоді підемо усі до нього. Навіщо тоді мені грядки? Мама аж підвелися на ті сло ва і знову впали: недужі такі були... — Так, так, — шепчуть, — ідіть усі!.. Ідіть, покидайте кри вавицю дідів та й батьків ва ших супостатам на поталу... Ну, а як Кіндрат вістки не подасть, тоді що?.. —■ Та, — кажу, — воно дій сно треба б щось посіяти. Маю трохи моркви, трохи буряків та, може, зо два наперстки ка пусти. Ще ось подивлюся до лушпини з картоплі, що від Сьоми принесла. Думаю, що виберу гожої садити з на двад цять кущів, чи й більше. Мати заплющили очі і ле жать, мов неживі, а далі обзи ваються: — А пшениці не посієш? „Оце вже, — думаю, — їм у голові мішається!” — Не посію, мамо, — кажу вголос, бо не маю я пшениці. — А як би тобі хто дав?.. — Таке! „Дав”! Хто ж її мені дасть?!. — Я дам! Страшно мені стало. — Господь з вами, мамо! Ви вже від голоду і самі не знаєте, що говорите! Я ось побіжу до дому та хоч борщу вам митни ку внесу... А мати: — Ти, мабуть, думаєш, що я здуріла? А я таки справді ще Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
