Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
На дитячій виставі „Баль у княжни Сніжки" виступали малі княжі дру жинники у повному виряді. Ось зра зок костюму, що його виконали за порадою режисерки вистави п. Є. Гойдиш самі матері. (Власність п. Р. Маркевич, Асторія, Н. й.) щали рівні, дрібні зуби. А те пер? Те ж дитяче лице, але який зморений вираз! Блакитні очі виблідли, руки стали прозоро жовті, голос тихшав. Але ніна- що не нарікала, ніколи не скар жилась, тільки часом легенько зітхала. Життя було суворе, жорстоке, без ілюзій, і суворим похмурим ставав він сам. Ти хою, нечутною ходою сновига ла по кімнаті Катря. Часом хо тів її зупинити, обняти, але я- кось не міг — тільки жаль ли шався у серці. Та одного разу легенько діткнувся пальцями її волосся. “Катрю”! Піднесла го лову від миски з білизною, по гляди їх стрілися. її допитливий і його — ласкавий і сумний. Ра дість опромінила її личко, ви простувалась уся і несподівано палко, ціла тремтюча, тонка, на пружена, охопила його руками за шию. Він гладив її спину, плечі... “Ну, досить, досить” Був зворушений. Але Катря ту лилася все міцніше і тіло її тремтіло все більше. — “Катю!” Відірвав її. Лице її було змоче не слізьми. Він зрозумів: стіль ки суму було навколо неї, що навіть ласку, трохи ніжносте не могла вона вже знести. Він став іще похмуріший. Катря рідко тепер балакала, лише, як схилялась над колискою, щось шепотіла до малого і блідий усміх освітлював її лице. Часом, як йому вдавалось більше за робити, він купував їй шалю чи панчішки, довго вибирав ці ре чі і задоволений поспішав до дому... І тоді щасливий вираз зявлявся на її обличчі. Але ли ше на мент, бо знову зміняв йо го виоаз заклопотаносте і заду ми, що так її стаоів. — “Нащо ти! Це дорого. Не треба!” Катря почала кашляти, але довго не хотіла йти до лікаря. — “Все одно вже!” — махала оукою. І додавала тихо і впер то: — “Я знаю, що вмру” — Але він гнівався, нервувався. ля кав, що заоазить дитину. Тоді пішла. І вже лишилась у шпи талі. Знайшли сухоти, і лікао не скпивав від нього дуже небез печного стану її здоровя. В той день Дада почав дру гий рік свого життя. Володимир хворобою жінки наято не був впажений. Змуче ний, отупілий від вічних злид нів, він наче чекав нового лиха. Так вимотувались усі сили, що й 4 a r v не було т у ж и т и . Відвіду вав її в шпиталі, коли тільки міг. Але якось, -як цілував тон ку, прозору руку хворої , його раптом вразила дивна зміна її лиця. Воно було таке свіже, від молоділе, з румянпями, таке, як у той день, коли вперше гтпіли- ся — він вже тпохи підтопта ний, але ше кремезний і мінний, вона молола студентка з вічно допитливим наївним поглядом голубих очей, — і в цей мент щось стисло йому груди. "Ма буть, скоро вмре”, — подумав несподівано і сам жахнувся своєї думки. Та ні, десь там у закутку душі вже знав це з пев ністю і старався наперед із цим погодитись. Але, як вийшов від неї на широку, деревами обса джену вулицю, чомусь все при скорював крок... І відчував, як щось підступає до горла, щось тисне його... — “Це я винен. Це я її погу бив... Оці злидні прокляті”. — Йшов хідником, нічого не бача чи, і плакав, але сам не знав цього. Натикався на людей, і вони здивовано оглядали його понуру постать. Навколо вітер ганяв по вулиці жужмом сухе листя, змішане з пилюкою. Низькі, сірі хмари затуляли не бо. Вдома зустрів його Дада кри ком. Подивився на сина мовчки й похмуро. — “Мабуть і з хлоп цем те саме б у А ї'у — подумав прикро. На другий день Катря помер ла. Йому радили віддати Даду до дитячого притулку — не по слухав. “Буду сам його вихову вати” йому чомусь здавалось, що, як він відведе з дому свого маленького осиротілого хлоп чика, то стратить його назав жди. В страху цьому було щось хоробливе, і чим більше його умовляли: “Які ж тут умови для дитини”, тим більше він по чинав гніватись. Дада спочатку все плакав, простягав до дверей рученята. Все підповзав туди, стукав у двері і кричав. Але го ворити ще не міг, лише відрив- часто бурмотів: “Ма-ма-ма-ма!” І дивився на батька з запитом і знову бив у двері малими руче нятами і жалісно плакав. І не можна було тоді відірвати його від дверей. Але з часом і це пройшло. Минуло кілька місяців. Ме шкали вони тепер в т р ь о х , — батько, Дада і студент Кравчук, що давно безнадійно закинув справу зі своїми іспитами. Не те, що байдикував, а такий собі був чомусь невдатний. Володимир працював тепер вночі, а Кравчук спав тоді на його ліжку.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
