Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
узяти? Ось сіяти ні зернини не має, не кажу вже з’їсти... А сія ти оце ж зараз золота пора. — Чую, жайворонок у небі заливається, на поле кличе... Гуси вже прилетіли... Та оце ж поки вогкенька земля, треба спішити зерно в неї вкинути, а в колгоспі ще, либонь, рема нент направляють... Коли ж то діло буде? Земля пересохне... А їм готовенької пшенички да вай... Оті кремлівські харцизя ки, бач, булочку хочуть їсти? Гей, Мати Божа, зглянься над нами! І зайшовся знов страшним кашлем, так що сопілки на всі лади грали йому в грудях... Трохи перегодом витяг із-під лави онучі і з трудом почав' взувати налиті, пухлі ноги у старі, підкривлені повстянки. Халяви були вже за вузькі; їх треба було розпороти. Вбрав дід Панас кожух, а він став йому такий заширокий, що висів на плечах, як на пали ці. Тепла ватяна вушанка, на тягнена на брови, наполовину затуляла й очі. Підперезала його Одарка сукняним поясом, у руки взяв дід свій костур, що стояв у ро гачах та й почвалав із дому. — Куди ж ви, тату? — обі звався з порога Іван. — Та ви ж слабі, впадете десь на дорозі! — Полізу потихеньку, хоч на нивку свою подивлюся, — з трудом вимовляв кожне слово' дід. — Пах весняного лану мені дух забиває, не можу лежати' на печі... Сіяти пора, пора... Вернувся в хату Іван і до жінки: — Найди мені торбу, вкинь туди пару білля. Задумав я. за- ки ще зовсім не спух, на Дон бас пробратись. Кажуть люди — у шахту легко можна найня тись. Під землю, чув я, всіх, хто б не зголосився, охоче приймають. Там і хліб на па йок дають, олію, цукор, карто плю... Старатимусь якнайскор- ше вас туди забрати... І тої ж ночі зник Іван із села, шукати „під землею" рятунку від голоду для себе і своєї ро дини. А дід Панас не вернувся на ніч... * * * Другого ранку шукала Одар ка попід тинами та на смітнику жагучої кропиви на юшку. Бу ряки і кропива — вже нудило її, як згадувала про ту страву. Семен і Маринка старанно вигрібали в садку з-під торіш нього листя гнилі лежанки- грушки та кісточки з тогідніх слив і вишень. Щасливі своєю знахідкою, розбивали цеглин ками і жадібно їли напів-трухлі зернятка. Земля і цегляний по рох хрустіли їм на зубах. Знала Одарка, що листя з „кваску“ ще рано шукати, але так ще хотілось чогось ки сленького, хоч пагонців, бодай де вщипнути! — Це б огірочок солоний здався, або капустка квашена з гріночкою! Шукаючи зілля, дійшла О- дарка до криниці, що в леваді, й згадала. У молодої вдовиці, куми Хведори, на погрібнику між лопухами того року бачи ла дикий щавель. Переступила через перелаз з городу. Куми не видно. — Либонь уже з тиждень ні її, ні хрещеників своїх не ба чила... Стала, послухала. Пустка кругом, і по цей, і по той бік вулиці. Нікогісько ніде. Он аж там димиться з бовдуря, та ось тут через пяту хату. Так ото зрідка лишилось сусідів. А ін ші? Вимерли, або покидали свої голодні, непривітні хати й пішли світ-заочі. Десь у протилежному кутку села хрипло, протяжно вив пес. — Навмируще... — сказала собі тихенько Одарка. — То ж тобі люди, як мухи, з голоду падають. Поздихали коти, со баки... Тільки щурів, як на по- гибіль розвелася страшна сила. * * * У Хведориному садку прони зливо кричав одуд. Одарка ки нула сухий дрючок вгору, щоб зігнати недоброго віщуна. Птах перелякано шурхнув і переле тів на стару яблуню. Через хви лину, умостившись зручно, ще з більшим завзяттям головно пророкував: „Худо тут, худо тут, худо тут!“ З городу вікно в хатині було запнене спідницею. Двері засу вом замкнені, віконниці поза- чинювані. Постукала Одарка тихо. Ще раз — ніхто не відчи няв. Тоді вона відхилила тро хи віконницю і тихенько по шкрябала скло, щоб дітей не побудити. — Хведоро, кумасю, ти ще й досі спиш? Раптом почула, як босі ноги заляпали по голій долівці. Ку ма впустила Одарку до хати. — Що це ти в кожусі? Зби раєшся куди? — спитала гостя. — Так збираюся — силкую чись усміхнутись, якось дивно відповіла Хведора. — А діти ж де?.. Ще сплять? — заглянула на піч Хведора. — Тсс-с-с... — приложила пальці до губів Хведора. Тоді й сама стала пильно за глядати на піч, під лаву, в кути, ловлячи повітря руками так, як се роблять сліпі чогось шука ючи. Не найшовши нічого, Хведо ра впала на долівку й тяжко за ридала. Опісля рвучко випро сталась серед хати, підняла до гори обидві руки і розпачливо питала розтягаючи останні слова: — Де мої ді-ти?.. Де мої ді ти?.. Та де ж во-ни? — і страш но зареготала... Тоді витріщила великі очі і не моргаючи повіками, малень кими кроками наближалась до Одарки. Поли кожуха розій шлися. Була зовсім гола. Чорні довгі пасма скуйовдженого во лосся прикривали живіт і гру ди. Перелякана Одарка встала з лави і, задкуючи потихеньку, відступала до дверей. — Ні!.. — як яструб кину лась до неї Хведора. — Ти не вийдеш звідси!!. Шукай мої діти!.. — суворо наказала та. Потім сильно вхопила тремтя чу Одарку за руку і потягла до колиски. В колисці лежав ру бель і качалка. (Докінчення буде) У книжці Олени Звичайної „Миргородський Ярмарок" — змальована весна 1933 р. на Україні. — Ціна 60<£. Замовляти в Централі СУА. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
