Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
узяти? Ось сіяти ні зернини не має, не кажу вже з’їсти... А сія ти оце ж зараз золота пора. — Чую, жайворонок у небі заливається, на поле кличе... Гуси вже прилетіли... Та оце ж поки вогкенька земля, треба спішити зерно в неї вкинути, а в колгоспі ще, либонь, рема нент направляють... Коли ж то діло буде? Земля пересохне... А їм готовенької пшенички да вай... Оті кремлівські харцизя ки, бач, булочку хочуть їсти? Гей, Мати Божа, зглянься над нами! І зайшовся знов страшним кашлем, так що сопілки на всі лади грали йому в грудях... Трохи перегодом витяг із-під лави онучі і з трудом почав' взувати налиті, пухлі ноги у старі, підкривлені повстянки. Халяви були вже за вузькі; їх треба було розпороти. Вбрав дід Панас кожух, а він став йому такий заширокий, що висів на плечах, як на пали ці. Тепла ватяна вушанка, на тягнена на брови, наполовину затуляла й очі. Підперезала його Одарка сукняним поясом, у руки взяв дід свій костур, що стояв у ро гачах та й почвалав із дому. — Куди ж ви, тату? — обі звався з порога Іван. — Та ви ж слабі, впадете десь на дорозі! — Полізу потихеньку, хоч на нивку свою подивлюся, — з трудом вимовляв кожне слово' дід. — Пах весняного лану мені дух забиває, не можу лежати' на печі... Сіяти пора, пора... Вернувся в хату Іван і до жінки: — Найди мені торбу, вкинь туди пару білля. Задумав я. за- ки ще зовсім не спух, на Дон бас пробратись. Кажуть люди — у шахту легко можна найня тись. Під землю, чув я, всіх, хто б не зголосився, охоче приймають. Там і хліб на па йок дають, олію, цукор, карто плю... Старатимусь якнайскор- ше вас туди забрати... І тої ж ночі зник Іван із села, шукати „під землею" рятунку від голоду для себе і своєї ро дини. А дід Панас не вернувся на ніч... * * * Другого ранку шукала Одар ка попід тинами та на смітнику жагучої кропиви на юшку. Бу ряки і кропива — вже нудило її, як згадувала про ту страву. Семен і Маринка старанно вигрібали в садку з-під торіш нього листя гнилі лежанки- грушки та кісточки з тогідніх слив і вишень. Щасливі своєю знахідкою, розбивали цеглин ками і жадібно їли напів-трухлі зернятка. Земля і цегляний по рох хрустіли їм на зубах. Знала Одарка, що листя з „кваску“ ще рано шукати, але так ще хотілось чогось ки сленького, хоч пагонців, бодай де вщипнути! — Це б огірочок солоний здався, або капустка квашена з гріночкою! Шукаючи зілля, дійшла О- дарка до криниці, що в леваді, й згадала. У молодої вдовиці, куми Хведори, на погрібнику між лопухами того року бачи ла дикий щавель. Переступила через перелаз з городу. Куми не видно. — Либонь уже з тиждень ні її, ні хрещеників своїх не ба чила... Стала, послухала. Пустка кругом, і по цей, і по той бік вулиці. Нікогісько ніде. Он аж там димиться з бовдуря, та ось тут через пяту хату. Так ото зрідка лишилось сусідів. А ін ші? Вимерли, або покидали свої голодні, непривітні хати й пішли світ-заочі. Десь у протилежному кутку села хрипло, протяжно вив пес. — Навмируще... — сказала собі тихенько Одарка. — То ж тобі люди, як мухи, з голоду падають. Поздихали коти, со баки... Тільки щурів, як на по- гибіль розвелася страшна сила. * * * У Хведориному садку прони зливо кричав одуд. Одарка ки нула сухий дрючок вгору, щоб зігнати недоброго віщуна. Птах перелякано шурхнув і переле тів на стару яблуню. Через хви лину, умостившись зручно, ще з більшим завзяттям головно пророкував: „Худо тут, худо тут, худо тут!“ З городу вікно в хатині було запнене спідницею. Двері засу вом замкнені, віконниці поза- чинювані. Постукала Одарка тихо. Ще раз — ніхто не відчи няв. Тоді вона відхилила тро хи віконницю і тихенько по шкрябала скло, щоб дітей не побудити. — Хведоро, кумасю, ти ще й досі спиш? Раптом почула, як босі ноги заляпали по голій долівці. Ку ма впустила Одарку до хати. — Що це ти в кожусі? Зби раєшся куди? — спитала гостя. — Так збираюся — силкую чись усміхнутись, якось дивно відповіла Хведора. — А діти ж де?.. Ще сплять? — заглянула на піч Хведора. — Тсс-с-с... — приложила пальці до губів Хведора. Тоді й сама стала пильно за глядати на піч, під лаву, в кути, ловлячи повітря руками так, як се роблять сліпі чогось шука ючи. Не найшовши нічого, Хведо ра впала на долівку й тяжко за ридала. Опісля рвучко випро сталась серед хати, підняла до гори обидві руки і розпачливо питала розтягаючи останні слова: — Де мої ді-ти?.. Де мої ді ти?.. Та де ж во-ни? — і страш но зареготала... Тоді витріщила великі очі і не моргаючи повіками, малень кими кроками наближалась до Одарки. Поли кожуха розій шлися. Була зовсім гола. Чорні довгі пасма скуйовдженого во лосся прикривали живіт і гру ди. Перелякана Одарка встала з лави і, задкуючи потихеньку, відступала до дверей. — Ні!.. — як яструб кину лась до неї Хведора. — Ти не вийдеш звідси!!. Шукай мої діти!.. — суворо наказала та. Потім сильно вхопила тремтя чу Одарку за руку і потягла до колиски. В колисці лежав ру бель і качалка. (Докінчення буде) У книжці Олени Звичайної „Миргородський Ярмарок" — змальована весна 1933 р. на Україні. — Ціна 60<£. Замовляти в Централі СУА. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
