Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Юлія Писарева „Політична помилка” З Ми золота й срібла не мали, але я мала заграницею у Льво ві батька й матір, сестер і бра та. Вони могли внести у „Торг- сін" за мене доляри чи золото, і це могло нас врятувати. Я дов го не рішалась писати до них. По-перше тому, що нелегко було написати батькові й ма тері: „Я вмираю з дітьми з го лодуй а по-друге, це була б друга, ще більша, „політична помилка", за яку я мусіла б ко лись помандрувати на Сибір... Але це буде колись,, а моїй родині уже тепер загрожує смерть -------------і я з тяжким серцем написала до батька й матері, що ми близькі смерти наслідком великого неврожаю. Врожай був ненайгірший, але я мусіла скривати правду, бо правда була „політичною по милкою". Минув лютий, почався бере зень. Люди опухли, чорніли та вмирали з голоду, але слова „голод" не було чути, а для го лодних і виснажених людей чу жа смерть була байдужою. Кожний замкнувся в собі і знав тільки себе й свою родину. Го сподині, варючи якусь їжу, за микали двері на ключ і завішу вали вікна, щоб ніхто не вкрав горщика з їжею (це трапляло ся досить часто), або щоб чиїсь голодні, божевільні очі крізь вікно не вгризалися в душу власниці горщика. Правда, жінки плакали, зна ходячи в садках чи городах чу жих, напівмертвих, голодних хлопців-підлітків чи незнайому жінку з дитиною, але ніхто їм нічого не давав, бо нічого було дати, а свої діти миліші і ближ чі за чужих... Трупи валялися в садках і городах аж до самого тепла. Вмирали вже й робітни чі, особливо багатодітні, ро дини. Рушила крига на річці. Мій чоловік пішов заглянути, чи не вдасться ще десь вкосити оче рету на паливо, але вернувся схвильований і шепотом роз повів мені, що впіймав у воді втоплене чи здохле порося, привязав його за ніжку до де рева, щоб вода не понесла його далі, а ввечорі, коли стемніє, він принесе його додому, щоб ніхто не бачив... І дійсно, увечорі він приніс це, може 3—4 кілограмове по рося й при замкнених дверях і щільно заслонених вікнах ми опатрали його, зварили, части ну зїли зараз, а решту захова ли до шафи під замок. Кісточ ки дбайливо спалили в печі й перемішали на попіл, бо за колгоспне добро загрожував розстріл. А потім знову муки голоду й розпука... 13. березня несподівано при йшло повідомлення з меліто польського „Торгсіну", що на наше імя є, заплачена у Львові, харчова пачка. Якраз річка ви ступила з берегів, залила ого род і підступила вже до дверей будинку, в якому ми мешкали. Але ми цього не злякалися і мій чоловік поїхав по харчі до „Торгсіну". Ми не могли дочекатися пі- сляобідної пори, коли мав при бути потяг з Мелітополя, і я з дітьми вийшла назустріч чоло вікові. — Тато! Тато йде і щось не се! — скрикнули мої діти й по бігли до батька. Мені упав тя гар з грудей. Ми зараз тут же розломили невеличку чорну порепану хлі бину й більшу половину її зїли. Мої батьки й родина переслали для нас продукти найкращої я- кости, але мій чоловік замінив їх на чорну муку, пшоно, трохи масла й цукру, щоб на довше вистачило. На пару тижнів ми були за безпечені, однак мій чоловік був дуже пригноблений і далі. Він розповідав страшне. В Ме літополі по вулицях конали в конвульсіях голодні люди, при- шельці із сіл. Мертві валялися по тротуарах, як здохлі воро ни. Люди переступали через мертвих, а на конаючих ніхто не звертав уваги. На стації не можна було пройти. Клуночок із харчами мій чоловік держав обома руками під кожушком, а за ним гарячими, божевільни ми очима слідкували голодні, здичавілі люди, доки він не у- війшов до вагону. Села вимирали... В селі Тер піння недалеко Мелітополя, на селення якого жило головно з садівництва, усі вимерли або розбрелись по Україні. Село вимерло й опустошіло, а Мо сква їла його садовину, не давши взамін ні фунта хліба. Пізніше село Терпіння заселе но російськими селянами десь з-під Орла. У нашому містечку відносно було ще не так страшно. Бага то людей працювало на фабри ці й мало сякий-такий харчо вий приділ, а німцям допома гало товариство „Бриліянт” з Німеччини. Почалися весняні праці. У колгосп поволоклись усі кол госпники, які ще могли ходи ти, бо в колгоспній кухні пра цюючі діставали борщ і ще щось. Москва з жестом „стар шого брата" ласкаво капала в колгоспи дещо з харчів, але встановила кару смерти за при власнення найменшої кілько сте посівного матеріялу. Учителі й далі не одержува ли ніяких приділів. Мамині харчі скінчилися, і мара смер ти з голоду знову нависла над нами. Вернулися й муки голо ду. Подорозі до школи я пиль но придивлялася до кожного рудуватого камінчика... — Може хтось якимсь чудом загубив шматочок, крихітку чорного хліба?... І каміння пах ло хлібом! Але то було тільки каміння... Я написала знову до мами... (Докінчення буде) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top