Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Юлія Писарева „Політична помилка” З Ми золота й срібла не мали, але я мала заграницею у Льво ві батька й матір, сестер і бра та. Вони могли внести у „Торг- сін" за мене доляри чи золото, і це могло нас врятувати. Я дов го не рішалась писати до них. По-перше тому, що нелегко було написати батькові й ма тері: „Я вмираю з дітьми з го лодуй а по-друге, це була б друга, ще більша, „політична помилка", за яку я мусіла б ко лись помандрувати на Сибір... Але це буде колись,, а моїй родині уже тепер загрожує смерть -------------і я з тяжким серцем написала до батька й матері, що ми близькі смерти наслідком великого неврожаю. Врожай був ненайгірший, але я мусіла скривати правду, бо правда була „політичною по милкою". Минув лютий, почався бере зень. Люди опухли, чорніли та вмирали з голоду, але слова „голод" не було чути, а для го лодних і виснажених людей чу жа смерть була байдужою. Кожний замкнувся в собі і знав тільки себе й свою родину. Го сподині, варючи якусь їжу, за микали двері на ключ і завішу вали вікна, щоб ніхто не вкрав горщика з їжею (це трапляло ся досить часто), або щоб чиїсь голодні, божевільні очі крізь вікно не вгризалися в душу власниці горщика. Правда, жінки плакали, зна ходячи в садках чи городах чу жих, напівмертвих, голодних хлопців-підлітків чи незнайому жінку з дитиною, але ніхто їм нічого не давав, бо нічого було дати, а свої діти миліші і ближ чі за чужих... Трупи валялися в садках і городах аж до самого тепла. Вмирали вже й робітни чі, особливо багатодітні, ро дини. Рушила крига на річці. Мій чоловік пішов заглянути, чи не вдасться ще десь вкосити оче рету на паливо, але вернувся схвильований і шепотом роз повів мені, що впіймав у воді втоплене чи здохле порося, привязав його за ніжку до де рева, щоб вода не понесла його далі, а ввечорі, коли стемніє, він принесе його додому, щоб ніхто не бачив... І дійсно, увечорі він приніс це, може 3—4 кілограмове по рося й при замкнених дверях і щільно заслонених вікнах ми опатрали його, зварили, части ну зїли зараз, а решту захова ли до шафи під замок. Кісточ ки дбайливо спалили в печі й перемішали на попіл, бо за колгоспне добро загрожував розстріл. А потім знову муки голоду й розпука... 13. березня несподівано при йшло повідомлення з меліто польського „Торгсіну", що на наше імя є, заплачена у Львові, харчова пачка. Якраз річка ви ступила з берегів, залила ого род і підступила вже до дверей будинку, в якому ми мешкали. Але ми цього не злякалися і мій чоловік поїхав по харчі до „Торгсіну". Ми не могли дочекатися пі- сляобідної пори, коли мав при бути потяг з Мелітополя, і я з дітьми вийшла назустріч чоло вікові. — Тато! Тато йде і щось не се! — скрикнули мої діти й по бігли до батька. Мені упав тя гар з грудей. Ми зараз тут же розломили невеличку чорну порепану хлі бину й більшу половину її зїли. Мої батьки й родина переслали для нас продукти найкращої я- кости, але мій чоловік замінив їх на чорну муку, пшоно, трохи масла й цукру, щоб на довше вистачило. На пару тижнів ми були за безпечені, однак мій чоловік був дуже пригноблений і далі. Він розповідав страшне. В Ме літополі по вулицях конали в конвульсіях голодні люди, при- шельці із сіл. Мертві валялися по тротуарах, як здохлі воро ни. Люди переступали через мертвих, а на конаючих ніхто не звертав уваги. На стації не можна було пройти. Клуночок із харчами мій чоловік держав обома руками під кожушком, а за ним гарячими, божевільни ми очима слідкували голодні, здичавілі люди, доки він не у- війшов до вагону. Села вимирали... В селі Тер піння недалеко Мелітополя, на селення якого жило головно з садівництва, усі вимерли або розбрелись по Україні. Село вимерло й опустошіло, а Мо сква їла його садовину, не давши взамін ні фунта хліба. Пізніше село Терпіння заселе но російськими селянами десь з-під Орла. У нашому містечку відносно було ще не так страшно. Бага то людей працювало на фабри ці й мало сякий-такий харчо вий приділ, а німцям допома гало товариство „Бриліянт” з Німеччини. Почалися весняні праці. У колгосп поволоклись усі кол госпники, які ще могли ходи ти, бо в колгоспній кухні пра цюючі діставали борщ і ще щось. Москва з жестом „стар шого брата" ласкаво капала в колгоспи дещо з харчів, але встановила кару смерти за при власнення найменшої кілько сте посівного матеріялу. Учителі й далі не одержува ли ніяких приділів. Мамині харчі скінчилися, і мара смер ти з голоду знову нависла над нами. Вернулися й муки голо ду. Подорозі до школи я пиль но придивлялася до кожного рудуватого камінчика... — Може хтось якимсь чудом загубив шматочок, крихітку чорного хліба?... І каміння пах ло хлібом! Але то було тільки каміння... Я написала знову до мами... (Докінчення буде) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
