Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Пополуднева наука скінчи лась і Оксана помагала одяга тись маленьким учням із пер шої кляси. Маленька, наче буб лик, чорноока Ганнуся, завжди остання виходила і на прощан ня питала: “Чи пані вчителька завтра знов таку гарну казочку казатиме?” Оксана вийшла за дітьми, станула на шкільному порозі й дивилась їм услід. Любила отих малих “шкрабів” своїх. У тому ж шкільному будин ку, поміж клясами, було меш кання її. Маленька, чистенька кімнатка, якої не проміняла б вона за найвибагливіші світ лиці. Переглянула найновіше чис ло часопису. Та не читалось їй. Хіба ж у ясний травневий день вбгаєш усі ці часописні мудро щі у молоду голову?! Крізь від чинене вікно видно було увесь шкільний огород. Яблінки за квітчані біло-рожевим квітом так і запрошували до себе. І вона не оперлась. Під шкільни ми вікнами кущі пахучого буз ку, а в кутку огороду, у затиш ку, під розлогим кленом — ла вочка. Це Оксани найлюбіше місце. Сидячи на лавочці, Оксана із довірям оіперла голову об стов бур кремезного клена і снува ла ніжну нитку мрій своїх. І як кожного дня, так і сьогодні од не тільки бажання було в неї — щоб скоро вечір прийшов. Увечорі ж — життя свідомого подільського села ‘переносить ся до Народнього Дому. У ве ликій просторій кімнаті старші господарі часописи читають, молодь — книжки позичає. У другій кімнаті оркестр а відбу ває свої проби. У театральній залі іде проба аматорського гуртка під проводом Ігоря, си на директора школи. І він, отой поважний, мовчазний Ігор і є душею культурно-освітнього життя села. Як він це робить? Оксана цього не знає, бо він лише зрідка звертає на неї ува гу. Та сестра його Дарка, ота сміхунка, що ще вчиться в се- минарі? часом щось розкаже. Від неї Оксана знає, що Ігор втратив здоро'вля в польській тюрмі та що Народній Дім — це вислід його важких зусиль. Припадок А вона ж, Оксана, чи здібна до якоїсь творчої праці? Вона ж тільки вечора жде, щоб бо дай глянути на нього. Хоча б одне якесь ласкаве слово почу ти від нього! Та він наче б не добачував її. У двері Оксаниної кімнати хтось постукав — Ні, немає її. Чи не вийшла куди? Це голос її брата Степа на. Відкіля він тут узявся? — Ось де вона заховалась, Оксана наша! врадуваний Сте панів голос уже зовсім близько. — Добре, що застали тебе, Ок сано, а то пішли б не попро щавшись. — А що гірше ■— пішли б без вашого благословення, Оксано — додав Степанів друг, Роман, веселий і безтурботний, як зав жди. ■— А ви що, вінчатись заду мали, що по благословення прийшли? — Так неначе б! У таку ж не знану путь, як і вінчання — ви бираємось. — Чекай же, Романе! Часу у нас — усього кілька хвилин, а ти витрачуєш його на жарти. Ми відходимо, Оксано, “у не знану путь”, як казав Роман. У батьків я не був ■— не хотів ма тері турбувати. А ти поїдь до дому, Оксано, заспокій маму! Поїдеш? Скажи, що все гаразд буде. Ну, але ми йдемо, бо по їзд не ждатиме. Оксана супроводила їх до стації. Йшли зеленими полями. Степан увесь час мовчав і йшов швидко вперед, наче боявся, щоб ці зелені, подільські лани не затримали його. — Ось і стадія близько вже! — відозвався Роман здавленим голосом. — Слухайте, Оксано, а ви ждатимете^ мене? — Що ж це ви, думаєте, що з усього на світі жартувати мо жна? — запиталась вражена. — Хіба ж так жартують, Ок сано? Гляньте ж на мене! Глянула у бліде від звору шення "його обличчя і зніяко віла. — Кажіть, мені ж це знати треба! Ждатимете поки не вер нуся? — Ждатиму — ледви чутно вимовили її уста. — А як не вернуся, не забуде те? — Не забуду! ■— сказала якимсь дивним, наче не своїм голосом. — Швидше, Романе, бо спіз нимось — почули Степанів го лос. Добігли до стації. Міцний стиск руки і поїзд помчав у не знане... Верталася зеленими полями до своєї школи. Перед очима стояв Роман — знаний жартун, що завжди бачив життя тільки з веселого боку. І раптом такі дивні питання його звернені до неї. А ще дивніша відповідь її! Казала, що ждатиме його... Хі ба ж могла сказати інакше юна кові, що на жертвеннику Бать ківщини складав своє юне жит тя?! Вітер ніжно гладив молоді зелені жита та нашіптував їм казку про країну, колись воль ну і незалежну та про наїздни- ків що заграбили їй волю. Про народ гордий, невгнутий та про месників молодих, що йшли з усміхом на устах у бій нерів ний... * * * Оксану перенесено в далеку гірську закутину, а на її місце мала прийти учителька полька. Оксана прощалась зі школою та читальнею. Останній вечір у читальні. Аматорський гурток — дівчата, хлопці і їхній режі- сер ■— Ігор. На вузенькій доріжці між чи тальнею та школою почула Ок сана за собою рвучкі кроки. Це Ігор вийшов провести її. Крізь пальчасте кленове лис тя місяць заглядав та загадоч- но всміхався. В Оксани забилось серце ■— наче вискочити хотіло. Яка ж коротка ця дорога із читальні до школи! Чому ж не довша?! — І ви покидаєте нас, Окса но . . ■— сказав, наче сам їпуо себе, Ігор. — Це мене кидають — відпо- віда, якось аж надто тихо, Ок сана. — Ще добре, що йду у на ші гори, а не в Польщу. — Ватько мій дуже жаліє за вами. Та чи тільки батько? А наша читальня, як буде без вас? — У читальні я була тільки (Продовження на ст. 12) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
