Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Квіти й краєвиди Вечір із п. Анною Бичинською Я заглянула в вікно кімнати. Позаду на столику розцвіла азалія. Я подумала: певно тут живе малярка. Вправді це Вели кодній час і люди купують кві ти, всеж оіця азалія ... Сива пані з подовгуватими очима, що бачать і розуміють. Вони вміють із життя вилов лювати коліри й форми та кла сти їх на полотно чи папір. Університетське містечко дрі має у своїй повазі й повноті своїх робітень і бібліотек. Ен Арбр. Там студіювала вона ма лярство, оця жінка українсько го роду, що її видала канадій- ська земля. На стінах її хати малюнки. Найбільше квітів. Ось велика китиця, пишна й запашна. На другій стіні білі квітки в тем ній вазі, на темному тлі. Ма ють у собі щось холодне й су мовите. Воно говорить із обра зу. Але найбільше кажуть гор ді, несамовиті труби білих ка лій, що вистрілюють із нутра великої, рожевої раковини. Во ни сміливі настільки, наскільки раковина таємнича. Я сказала: якби я могла красти, я вкрала б вам цей образок. А пані Анна посміхнулася. І краєвиди. Піскові гори Ми- шігену, іцегольня з багряними печами, захід сонця над озером, далека перспектива ріки й кру та дорога між пустими горба ми, що їх розсвічує, невідомо звідкіля й яке, світло. Кільканадцять літ життя у цій країні з чоловіком, що про повідував слово Боже, та з пятьма дітьми. Чоловік помер три роки тому. Малярка писала тоді повкть. Але з того часу й не доторкнулася до неї. Лежить поруч чоловікової повісти: од на по англійськи, друга по ук- раїнськи. Пил їх припадає. Але в журналах ідуть тепер корот кі оповідання пані Анни: short stories. Смугастий котик, ланин .пес тій. Хто з нас не любить отих чарівників із зеленими очима? Неначе без кісток і мязів, але які в них граційні рухи, які пру жні стрибки! Це субота — діти приїхали до мами. Всі вони працюють. Мовчазний і розумний син по клав на стіл чарівний ліхтар і висвітлює на ,невеличкому ек рані колірові діяпозитиви з ма миних малюнків. У затемненій кімнаті затишно. На екрані зно ву квіти й краєвиди. Син і мати. Яка чудова тема! Обоє такі тихі й скромні та не люблять розголосу. Він теж ма лює. Але про свої осяги гово рить тільки з мамою. Як добре мати такого сина. Пані каже, що добре мати всіх їх пятеро і що вони всі дуже добрі діти. З двома наймолодшими була два роки в краю, коли її чоловіка післали там працювати. Навіть жила у Львові, діти там вчили ся музики. Але це проминуло і роки і- дуть невгомонно далі. Діти уса- мостійнилися, образи розкупи ли люди. Світ забирає від лю дини все. Чи пані Анні він дав щось у заміну? Здається що так. Недавно її картини були на виставі в діт- ройтській школі мистецтва, її оповідання друкують і чита ють, діти матір люблять і ша нують. Чогож ще треба людині від життя? Я не спиталась. За коротко ми знайомі і в мене не було відваги. чінь лине спогад. Мені вчува ються слова: — Сину мій, я вірю, що ти доглянеш мою неміч... У бідній хатинці пахощі су хого липового цвіту і цілющо го зілля — звіробою. Малень кий образок Богоматері ввече рі вішається над ліжком, вран ці ховається в торбинку, щоб хтось не побачив і не доніс... О, мамо, яке задоволення мав би я, повертаючи турботу, ще дро даровану мені від дня на родження й до старших років. Мамо моя мила, два літа шукаю я на альпійських схилах твого улюбленого звіробою і не зна ходжу. Мамо, я не повернусь. Прости мені, рідна страднице, і помолися за свого скитальця. Я зриваю гриба. Він виріс се ред гірських ялин, але він таки подібний до тих, що ростуть у дубових гаях Полісся. Я приту ляю до ніздрів темну шапочку, заплющую очі, і бачу себе під літком — рухливим і невтом ним, який не рахує кілометрів у гонитві за цим даром приро ди. Я знову бачу живими тата і сестру. Вони зазирають до мо го кошика й дивуються: — Ого! Тобі сьогодні щас тить! Темні пахучі шапочки майже заповнили кошик. Кошик тяж кий, але вага ця приємна і не відчувається в руці. Ми сідає мо на ясній галявині, дістаємо харч і живимось, щоб охотні- ше було ходити. — Тату, чому я не вмію орі єнтуватись у лісі? Нізащо б не потрапив назад, коли б мене тут покинули. Тоді тато починає лекцію про сонце, про кору дерев, про... Даремно! Я не навчився досі тої премудрости й обовязково блукаю навіть на рівнині. Тату! Мій дорогий сивий ро зуме! Чи бачиш ти мене з того незбагненого світу? Колись ти, блідий від переляку, притискав до грудей свого хлопчика, що впав з драбини. Ти гладив його волосся й казав: — Будь обе режним, маленький. Завжди будь обережним! Але не обережність привела мене до схилів Альп, а невмін ня зорієнтуватись у хащах, що звуться життям. Та я зберіг зате скарб, який багатьма загублено1: ненайману і непродану душу. Зранену, ма ло не мертву, що вже не відчу вала пахощів життя, я приніс її на скитальщину і ось вона пос міхається над кручами і відчу ває пахучі подихи: тонкі, май же невловимі, і ніжні, як поці лунок незайманости. Малярка Анна Бичинсьна у своїй робітні
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
