Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Квіти й краєвиди Вечір із п. Анною Бичинською Я заглянула в вікно кімнати. Позаду на столику розцвіла азалія. Я подумала: певно тут живе малярка. Вправді це Вели кодній час і люди купують кві ти, всеж оіця азалія ... Сива пані з подовгуватими очима, що бачать і розуміють. Вони вміють із життя вилов лювати коліри й форми та кла сти їх на полотно чи папір. Університетське містечко дрі має у своїй повазі й повноті своїх робітень і бібліотек. Ен Арбр. Там студіювала вона ма лярство, оця жінка українсько го роду, що її видала канадій- ська земля. На стінах її хати малюнки. Найбільше квітів. Ось велика китиця, пишна й запашна. На другій стіні білі квітки в тем ній вазі, на темному тлі. Ма ють у собі щось холодне й су мовите. Воно говорить із обра зу. Але найбільше кажуть гор ді, несамовиті труби білих ка лій, що вистрілюють із нутра великої, рожевої раковини. Во ни сміливі настільки, наскільки раковина таємнича. Я сказала: якби я могла красти, я вкрала б вам цей образок. А пані Анна посміхнулася. І краєвиди. Піскові гори Ми- шігену, іцегольня з багряними печами, захід сонця над озером, далека перспектива ріки й кру та дорога між пустими горба ми, що їх розсвічує, невідомо звідкіля й яке, світло. Кільканадцять літ життя у цій країні з чоловіком, що про повідував слово Боже, та з пятьма дітьми. Чоловік помер три роки тому. Малярка писала тоді повкть. Але з того часу й не доторкнулася до неї. Лежить поруч чоловікової повісти: од на по англійськи, друга по ук- раїнськи. Пил їх припадає. Але в журналах ідуть тепер корот кі оповідання пані Анни: short stories. Смугастий котик, ланин .пес тій. Хто з нас не любить отих чарівників із зеленими очима? Неначе без кісток і мязів, але які в них граційні рухи, які пру жні стрибки! Це субота — діти приїхали до мами. Всі вони працюють. Мовчазний і розумний син по клав на стіл чарівний ліхтар і висвітлює на ,невеличкому ек рані колірові діяпозитиви з ма миних малюнків. У затемненій кімнаті затишно. На екрані зно ву квіти й краєвиди. Син і мати. Яка чудова тема! Обоє такі тихі й скромні та не люблять розголосу. Він теж ма лює. Але про свої осяги гово рить тільки з мамою. Як добре мати такого сина. Пані каже, що добре мати всіх їх пятеро і що вони всі дуже добрі діти. З двома наймолодшими була два роки в краю, коли її чоловіка післали там працювати. Навіть жила у Львові, діти там вчили ся музики. Але це проминуло і роки і- дуть невгомонно далі. Діти уса- мостійнилися, образи розкупи ли люди. Світ забирає від лю дини все. Чи пані Анні він дав щось у заміну? Здається що так. Недавно її картини були на виставі в діт- ройтській школі мистецтва, її оповідання друкують і чита ють, діти матір люблять і ша нують. Чогож ще треба людині від життя? Я не спиталась. За коротко ми знайомі і в мене не було відваги. чінь лине спогад. Мені вчува ються слова: — Сину мій, я вірю, що ти доглянеш мою неміч... У бідній хатинці пахощі су хого липового цвіту і цілющо го зілля — звіробою. Малень кий образок Богоматері ввече рі вішається над ліжком, вран ці ховається в торбинку, щоб хтось не побачив і не доніс... О, мамо, яке задоволення мав би я, повертаючи турботу, ще дро даровану мені від дня на родження й до старших років. Мамо моя мила, два літа шукаю я на альпійських схилах твого улюбленого звіробою і не зна ходжу. Мамо, я не повернусь. Прости мені, рідна страднице, і помолися за свого скитальця. Я зриваю гриба. Він виріс се ред гірських ялин, але він таки подібний до тих, що ростуть у дубових гаях Полісся. Я приту ляю до ніздрів темну шапочку, заплющую очі, і бачу себе під літком — рухливим і невтом ним, який не рахує кілометрів у гонитві за цим даром приро ди. Я знову бачу живими тата і сестру. Вони зазирають до мо го кошика й дивуються: — Ого! Тобі сьогодні щас тить! Темні пахучі шапочки майже заповнили кошик. Кошик тяж кий, але вага ця приємна і не відчувається в руці. Ми сідає мо на ясній галявині, дістаємо харч і живимось, щоб охотні- ше було ходити. — Тату, чому я не вмію орі єнтуватись у лісі? Нізащо б не потрапив назад, коли б мене тут покинули. Тоді тато починає лекцію про сонце, про кору дерев, про... Даремно! Я не навчився досі тої премудрости й обовязково блукаю навіть на рівнині. Тату! Мій дорогий сивий ро зуме! Чи бачиш ти мене з того незбагненого світу? Колись ти, блідий від переляку, притискав до грудей свого хлопчика, що впав з драбини. Ти гладив його волосся й казав: — Будь обе режним, маленький. Завжди будь обережним! Але не обережність привела мене до схилів Альп, а невмін ня зорієнтуватись у хащах, що звуться життям. Та я зберіг зате скарб, який багатьма загублено1: ненайману і непродану душу. Зранену, ма ло не мертву, що вже не відчу вала пахощів життя, я приніс її на скитальщину і ось вона пос міхається над кручами і відчу ває пахучі подихи: тонкі, май же невловимі, і ніжні, як поці лунок незайманости. Малярка Анна Бичинсьна у своїй робітні
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
