Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12
Чому не „доместик”? Нова українська емігрантка в Америці, що шукає зарібкової праці (а як невели кий відсоток тих, що не можуть чи не мусять працювати!), не має багато мо жливостей вибору. За вийнятком нечисленних лікарок і медсестер майже не бачимо наших полі тичних емігранток, що можуть працювати по своєму фаху, відповідно до своєї освіти і кваліфікацій, або таких; що мають змо гу створити собі власний варсгат праці. В 95 відсотках усі дані на тяжку фізичну роботу некваліфікованих сил. Нова українська імігрантка в Америці, що живе у місті, має тільки вибір між фа брикою, а в т. в. американсько-українсь ким говорі “клінуванням” (чищення бюр, установ, дебільша в ночі) і працею в домашньому господарстві. Не місце тут аналізувати політичні й соціальні причи ни тих тяжких початків нашої нової по літичної імігрантки в Америці та в інших краях переселення. Можна тільки зазна чити, що це явище получене з кожною новітньою політичною еміграцією, почина ючи від російської після першої світової війни. Хочемо застановитись тут над причина ми, чому з усіх вище згаданих можливо стей заробіткової праці наші жінки най менше вибірають -“джаб” робітниці в до машньому господарств т. ав. по амери- канськи “доместик”. А в тім українська жінка завжди було доброю, охайною ха зяйкою, любила господарську працю. Чо му не шукає зайняття у цім фаху, тим більше що попит великий, а праця добре платна? Тільки небагато наших нових е- міранток вдержується як доместик. Між іншим, усі вони з нашої інтелігентської верхівки, з високою освітою фахівці. Нев же це тільки дивний збіг обставин? Другі пробують, але покидають працю скоро, огірчені, розчаровані, нещасливі часто за- лишаючися взагалі без праці. Що більше, серед нової іміграції круж ляють вістки, що ось то одна жінка діс тала злосливу анемію з голоду, працюючи як доместик, інша окалічіла при машині до гладження білля і т. і., а також до пре си попадають різні нещасливі листи. А про тих кілька одиниць, що вдержа лися в тому фаху і вдоволені, кажеться, що вони мали вийняткове щастя і трапи ли на вийняткових людей, чи на особливі добрі та легкі умовини праці. Тимчасом маємо докази, що “щастя” в тому випад ку дуже релятивне поняття. Ось автентичний факт: В тому самому домі американського лікаря працюють як господині (гавскіпер) по черзі три укра їнські імігрантки. (Одна з них там до сьогодні). Дві добре себе' почувають, вдо волені, бо — як кажуть — праця не тяж ка, люди гарні, багато часу для себе, два дні в тижні вільні, а платня ЗО дол. тиж нево. Друга з черги, для якої здавалося б це місце мов вимріяне (приятелі “заре зервували” ще перед її приїздом) моло да, самітня, з добрим знанням англійської мови — покидає свою працю по кількох тижнях “зламана психічно і фізично”, ще й ображена на людей ,що їй таке місце припоручили. Отже в тому самому домі, в тих самих умовинах дві “мали щастя”, а третя ні. Що це значить? Це значить, що вдово лення чи невдоволення з праці залежить від нас самих, від нашого субєктивното підходу і психічного наставлення. Ніяка праця до якої беремося з нехіттю, не мо же вдоволити ні нас, ні працедавця. Ото і маємо першу та головну причи ну, чому наші жінки не йдуть на більш різнородну, цікавішу і легшу працю “до местик”, а радше вибірають фабрику. Це є негативний психічний підхід до праці “служниці”, як на загал з погордою ка жеться, до праці буцімто упокорюючої, до якої маємо заокорузле упередження, гір шої, .тяжчої. Безумовно нікому з нас не приходить легко це переставлення на нові рейки жит тя і думання, тяжко забути різницю між “колись” і сьогодні. Але треба чейже сто яти кріпко ногами на землі, не леліяти мрій про поворот на батьківщину, але брати дійсність такою як вона є. Фізична робота для кожньої людини, яка до неї не звикла, є прикра — але чому праця у фабриці має бути краща і більш під ходяча, як в домашньому господарстві? Праця яку ми знаємо, яка є для нас більш “фаховою” і в якій ми й тут можемо у скорому часі бути кваліфікованими сила ми? Тим які ще надто живуть минулим, при гадаємо, що на Західній Україні було чи мало жінок, які працювали як господині в самітніх священиків. Чи памятаєте їхні умовини праці? За мінімальною винаго родою, від досвіта до пізної ночі при хат ньому і сільському господарстві, без од ного дня відпочинку. А тепер порівняйте ' з господинею (гавскіпер) в американ ськім домі з точно означеними годинами праці, вільними днями, доброю платнею — не згадуючи вже про комфорт щоденно го життя.* Скажете, що господиня у свя щеника мала поміч до “чорної роботи”. А ми маємо зате тут машин, які все об- легшують (н. пр. машина до прання!), маємо фірми, які фахово чистять вікна і долівку, і заробляємо чейже за один тиж день більше як ті за пів року або й за рік. Нехіть до домашньої праці можна пояс нити собі теж фактом, що jaanri жінки, які покинули рідний край, відучулись у воєн них, а зокрема повоєнних роках господа- рити, або господарили в більш як примі тивних умовинах. Яка та “унрівська” чи “ірівська” зупа не була б — її не треба' було варити. Тих кілька літ без зайняття, праці і власного хочаб найскромнішого господарства, залишили безумовно своє відємне пятно. Жінка що кілька літ не ма ла нічого спільного з домашнім господар ством, боїться цієї праці, або так від неї відвикла, що не має просто охоти. Багато жінок, яким праця доместик під ходила б, які не мають теж ніяких пси хічних комплексів, не беруть цієї роботи з причини незнання мови. Куди легше пря- тати бюра — кажуть вони — чи сидіти при мертвій машинці, де з ніким не треба говорити, ніж бути в постійному контакті з людьми, не розуміючих їх мови. Початки без знання мови мусять бути тяжкі і не- одну може це знеохотити. Але мусимо со бі чейже здавати справу, що коли ми вибрали Америку як край нашого пере селення, добровільно сюди приїхали і хо чемо бути громадянами цієї держави, то скоріше чи пізніше англійську мову вив чити мусимо. І от парадокс: не йдемо на працю до местик, бо не знаємо мови — а на ніяких курсах не опануємо її так скоро, як в що денному, постійному перебуванні з амери канцями, серед буднів і свят їхньої хати, в колі їхньої родини. В американській хаті вчимось не тільки мови. Пізнаємо тут лю дей, їхній спосіб думання і життя, вжи ваємось у цей новий, такий чужий для єв ропейської людини світ. А цей чужий нам світ є теж причи ною неодного розчарування, особливо ко ли згори підходимо до нього з певним упе редженням або нехіттю. Кожний край, ко жний народ має свій побут, свої звичаї, традиції і свої особливості. Американці не кращі але й не гірші за європейців — во ни є просто інші, та не можна їх міряти нашою міркою. Під кутом тієї “іншости” треба й глядіти на людей і край, стара тись їх розуміти та поволі включатися в цей новий світ. Друге діло що скрізь є люди і люди. І неодна з нас може перший раз трапити на хазяйку, яка на засаді “плачу і вима гаю” використовує домашню робітницю до краю її сил, використовує незнання умо- вйн і мови. Та задля цього не треба зра- жуватись до праці. Чому не покинути не гайно таке -місце і не сказати собі опти містично — “другий раз буде краще”? І напевно буде краще, хочаб тому що має мо досвід, маємо за собою, цю першу, дорого заплачену лекцію. Не забуваймо теж, що час є нашим найкращим союзни ком і помічником. Кожний тиждень дає нам більше досвіду, тієї так ціненої в А мериці “екопірієнс”. Вчимося щораз то скоріше, зручніше працювати, щадити си ли. З перспективи часу інакше теж уже дивимось на нове життя, нове оточення і нашу працю. ( А тепер візьмім до уваги теж практичну сторінку. Одним з головних аргументів проти доместик є більше годин праці, а менше вільних днів як у фабриці чи при “клінуванні”. Правда, у фабриці пра цюєте тільки 8 годин (не рахуючи часу на доїзд). В хатньому господарстві праця тріває здебільша 11-12 годин, але в тому треба рахувати півтори години на сніда нок, обід і вечерю. Завдяки різнородності праці можемо її собі так уложити, що про довж дня можна ще мати бодай годину для себе. Але коли брати навіть найбільш песимістично, то ніколи більш як 11 го дин не працюємо. Після звичаєвого права роботу кінчиться “по вечері” і тоді маємо вже цілковито вільний вечір для себе. Фа брична робітниця приходить втомлена до хати і зачинає щойно роботу, яку ми ро бимо саме ,в годинах праці: прибірає ха ту, варить, пере, прасує. Чи може вона в 7 годині вечора сісти вже так спокій но яік ми, читати книжку? А вільні дні? Ми маємо у місяці 6 днів “ оф” — вона 8. І знову треба порівняти, як виглада- ють ті вільні дні у нас, а як в не.ї Скіль ки то хатньої ро'боти відкладається на ту суботучнеділю. Колиб так взяти олівець в руки і додати години праці фабричної та хатньої, то на певно вийде більше як 11 годин, і куди менше часу для себе. А втім і робота доместик не осереджує так усіх наших думок, як праця при пре- цизній фабричній машині, ,.і цих 11 годин є куди легші як тих вісім. А фінансова сторінка? Скільки али- шається “на чисто” фабричній робітни ці після заплачення хати, світла, опалу, прохарчування? Доместик не має ніяких витрат і зароб лені гроші їй залишаються, так що куди більше може заощадити та по кількох роках думати про власний варстат праці. Хоч Бразилія була здавна пересгленчою країною, куди прямували наші люди, про те тепер не стягнула надто багато пере селенців. Щойно конгрес українців, що відбувся в лютім ц. р. в Куритибі, звер нув увагу на українську громаду Бразилії. На конгресі порушили також справу ор ганізації жіноцтва. У висліді бачимо такі резолюції: Ч. 12. Конгрес закликає товариства творити секції охорони дітей і опіки над молоддю. Ч. 13. Також в ділянці організації жі ноцтва конгрес взиває товариства твори ти жіночі секції, які займуться: 1) спра вами ширення знання з ділянки домаш нього господарства, 2) народного мистец тва, 3) ведення культурно-освітньої ді яльності серед загалу українського жіно цтва. Як бачимо — конгрес звязав обі ці ді лянки разом. Оправа організації жіноц тва стоїть немов на дальшому плані, тоді коли вона може стати підвалиною пер шої, дбаючи теж про збереження нашої молоді. Дотепер жіноцтва Враилії гуртувалося в невеликих гуртах при ріних установах. Тому й слід ясувати собі які існують. Хліборобсько-освітній Союз зібрав пере важно давніх імігрантів. Піри ньому існує жіноча секція, яка влаштовує свята і сходини. Хто стоїть на її чолі, не вдалось нам ствердити. Друге з черги товариство, основане в 1947 р. це Товариство При хильників Української Культури. Члена ми того товариства можуть бути українці і бразилійці. Гуртує воно переважно ново прибулих. Згідно з напрямними конгресу, має воно вже секцію охорони дітей і опі ки над молоддю і секцію жіночу. Першу очолює п. Марія Мудрик, а другу п. Ната ля Лабяк. Обі ті секції обовязує- тісна співпраця. Третє товариство, засноване в 1949 p., “Соборність” в Сао Павло, об- єднує виключно новоприбулих і згідно з В американськім домі маємо абсолют но все: гарну кімнату з лазничкою, харч, одяг до праці. Невже не манить це са мітніх жінок, які по приїзді до Америки тиняються по чужих хатах, мешкають десь кутом? Чи не тужать вони по таборових злиднях саме за такою власного, уютною, теплою кімнаткою, з радієм і всякою ви» годою? Можна б ще розуміти вибір фабричної праці, якщо вона давала б якісь вигляди на майбутнє, була початком якоїсь “ка- рієри”. Але поза невеличкою підвишкою платні — одинокий вигляд хіба те ща фабрика буде “слов” і працю втратиться. Багато наших нових імігранток не йдуть на роботу доместик з річевих субєктивних і обективних причин. Кожний такий річе- вий аргумент є завжди переконливий. Але так само багато є жінок які цих аргумен тів не мають і сидять без праці, залежні, матеріяльно від родини або й чужих. Ба гато є теж таких, які постійно прац» зміняють, переходять від одної фабрики до другої, вічно невдоволені, завжди в по шукуванні “чогось ліпшого”. Для тих всіх; зокрема жінок самітніх і старших, “джаб” в домашньому гоподар- стві являється чи не найкращим засобом улаштувати себе на початок в Америці. Підкреслюємо ще раз на початок, на. перший рік, два, три. Нікому з наших но вих імігранток не бажаємо вікувати пр* тім варстаті праці — вважаємо тільки його як добрий засіб включити себе » американський світ, як переходовий етап до кращого життя-буття в нашій новій батьківщині. Так підходім до праці в до машньому господарстві розумно і спокій но, без нехіті а з життєвим оптимізмом, берім її радше на весело, а не на трагіч но (“до чого ми докотилися”) —ь на на певно не буде стільки розчарувань, непо розумінь, жалів. “Тейк іт ізу” — перш усього психіч но, але не забуваймо щадити і наші фізич ні сили. “Тейк іт ізі” ! Олена Шепарович» вимогою уряду не можуть туди належати українці, роджені у Бразилії. Це товари ство має теж жіночу секцію, яку очолює п. Ніна Тихоненко. Поволі розробляється праця у цих сек ціях. Грунт для праці непригожий, бо ма ло є сил вправних у громадській роботі. А- ле при добрій волі та запалі провідних жі нок праця посувається вперед. ДИТЯЧІ САДКИ Дитячий слдок являється одним звеном великого ланцюха, що допоможе нам збе регти нашу дітвору. Він зможе розвинути рідну мову в дітвори й розвяже батькам руки, що часто обоє у праці. Нажаль ос новини садків натрапляють на труднощі матеріяльного характеру. Мешкання й об ладнання садку та оплата двох сил вима гають вкладу, а його новоприбулі .^разу не можуть виложити. Тому спроби влашту вання садків дотепер не дали багато. На приклад садок дитячий у Виннипегу, про існувавши пів року, не міг удержатися. Проминув якийсь час і знову беруться за те діло українські громади. Наспіла вістка що українці в Рочдейлі (Англія) мають уже дозвіл від влади на відкриття садку. З кінцем червня урухомлюють його. Провід садку обіймає фахова вчителька Марія Лукяненко. Зачуваємо, що українці в Рочдейлі збірають фонди на купно ук раїнського дому. Догідне мешкання є ду же важним чинником в урухомленні сад- ку. Також і Торонто (Канада) наспіла віст ка, що з днем 1 травня почав там працю вати дитячий садок під керівництвом п.. Завадівської. До власного дитячого садку прямує Жі ноче Обєднання в Каракасі (Венеуеля). Воно алежне там від купна українського дому, а що площа вже є то можна споді ватися що й дім внедові постане. Л. Б. Наше жіноцтво в Бразилії Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12 
