Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8
Анатоль Г. ВІРА (З правдивого життя в совітській Україні) Дві коси, два золоті переве сла лежать на її грудях, куче ряве пасмо спадає на чоло, а в западинах, як сірі пташенята — глибокі розумні очі. 6 її метричній довідці запи сано: Рік народження 1922, імя й прізвище Невіра Шкурат. Сімнадцятьіроків тому, в мі ському кл ю 6v в і д б увались уро чисті “зеіздини”. Батько й ма ти з немовлям на руках сиділи за столом президії, голова по черзі давав- присутнім слово. Першим промовляв ватажок партії. Він згадав про релігій ний забобон хрещення, про те що священик наражає дитину на небезпеку захворіти, кладу чи в купіль з неміряною темпе ратурою води. Хтось із залі запитав: Чи не застудився, бува, ватажок під час хрещення й як він. ці пе режив? Запитання викликало весе лий рух, бо промовцеві аж ніяк не можна було поскаржитись на своє здоровя. Проте, голова знову спрямував хід зборів на поважну стежку й порядок далі не порушувався. Вкінці підвівся батько й за певнив присутніх, що він вихо ває дитину в новому дусі, віль ному від релігійного туману, і на доказ того іменує доньку Невірою. Батька нагородили оплеска ми, відзначили високу політи чну свідомість подружжя Шку ратів, видали цінні подарунки. Бігли роки. Дівчинка росла здоровою й розумною, добре вчилась, але від тринадцяти років несподівано проявила ха рактер. Вона сказала батькам: — У моїй метриці помилка. Такого імені нема. Мене звуть Віра. Батько спробував наставити на розум доньку та дістав від січ: — Я ж тобі, тату, не кажу, щоб ти з Івана обернувся на Неівана... У кого воно вдалося? Аж ди вно. Здається, ніхто їй такого не розповідав, а-вона питає в матері: — Мамо, Христос заповів любити свого ближнього, с. ч ом у у нас не люблять ближ ніх. Або: — Чому на Україні говорять російською мовою? Адже у нас е СВОЯ..; Віра багато. читала. Вона просто трусилася за книжками. Шукала у них відповіді на свою дитячу цікавість. Вона прино сила книжки дуже давні ,по жовклі від часу й ніколи не ли шала їх на очах у батьків, хо ронила десь у своїй кімнаті, у скринці ПІД замком, КОрИ'СТуЮ; чись принципом “невтручання” дорослих у її справи. У день, коли їй сповнилось чотирнадцять років, вона зай шла до старого священика, що жив на спокої, в далекій місь кій околиці, і попросила: — Охрестіть мене, батюшко. ■Священик, здивувався, — А чия ти, дитино? віра, назвала своє прізвище. — Ти донька судді? — Так... — А чи знають батьки про твоє бажання? — Ні. їм це знати непотріб но. Священик спочатку вагався, боючись провокації, але дівчи на так гаряче просила, запевня ючи в цілковитій таємниці, що відмовити було неможна. От же, в чотирнадцять років за кріпили за нею христіянське і- мя. І знову йшов час. Падали у безвість краплини днів. Сука лася нитка життя, рвучись на вузлах, що звуться смертю. Ой, скільки тієї смерті пройшло мі стами' гомінкими, селами тихи ми. Не від хворіїб, не від ста рості, а від злого людського хотіння. — Чому ти сумна, дитино ? — питалась мати у Віри. — Слова від тебе не почуєш. Чи не вис тачає їсти та пиТи? Чи нема в тебе доброго *івбра-шяі? Чому ти таїка? Віра хитала головою. — Не скажу, мамо. Не можу я цього сказати, краще й не питай. Радилась мати з батьком. — Хто. зна! Дівчині сімнад цять років, може б пора заміж? Та.б атько сміявся. — Вигадуєш! Вона ж ввесь час над книжками, любить на уку. І щоб я єдину доньку ви пхав за якогось йолопа, лишив без освіти? Ось незабаром по їде у столицю,, вступить в ін ститут, то й хмара з неї зійде. Віра виїздила в осені, коли вже почали жовтіти клени й ту ман став довше затримуватись над річковим плесом., Чи шкода було їй тих милих краєвидів, вулиць ходжених-переходже- них, зрештою добрих до неї батьків? Мовчала Віра. І прощальний погляд і поцілунок її були зсск лодні, тільки якось нервовіше тріпнула золотими косами. — Пиши, доню! (це мати.) — Пищи частіш. Чуєш? —■ Добре. І поїхала з візником на ста- цїю, не озирнувшися. Того вечора батько пізно прийшов із суду. — А ‘тй знаєш, — сказав дру жині,. — трапилась неприєм ність. Я брав додому справу ЛоГвйвенка тай загубив речо вий доказ, його лист до това риша, де він лаяв владу. Намі- тий передати слідчому в осо бливих справах, а довелось відступити на поруки, та й справу мабуть припиню, бо не ма підстав. Дружина промовчала. — Старіюсь, певне, — про довжував чоловік по павзі. — Це не перший випадок, я тіль ки не казав. І завжди гублю щось важливе, на чому побу довано справу. Колиб дізна лись, вигнали б мене. — А ти не хвилюйся — зас покоїла дружина. — Обійдеть ся! І в той же час виринув зпід намулу забуття один випадок. Колись вона несподівано зай шла в кімнату дочки й побачи ла, яік та щось палила на свіч ці. Це було рік тому. Мати, правда, нічого не спитала, але Віра почервоніла, як буряк. Так. Тепер зрозуміло. Хоч- мати ніколи нізащо не скаже чоловікові. Чудний він. І жи вуть разом уже давно і дітей від нього мала (двоє вмерли) і постарілись обоє, а от досі не збагне. Лагідний і суворий. Не кричить, не лається, не пє на віть, а від закону не відступить, від того свого судового зако ну. Справедливий. Жадного ра зу не взяв хабар я, хоч і' часто пропонували. Злостився. Гнав у шию. А всеж таки багато че рез нього пролилося сліз і крові. Іменем закону. Підписав вирок і забув уже. Сміється, бавиться з дитиною. А там, у загратованому камяному міш ку тяжко мучиться людина, що мусить викреслити з життя пять, десять, пятнадцять років, аббж і все життя за коротку мить. Іменем закону... Пробувала мати почати ко лись таку розмову: — Іване, тобі не здається5 що не все гаразд у нас. Люди настрашені, як ніколи, мовчать, тяжко добувають^ собі шматок хліба. Чи так було раніше, Іва не? Глянув, усміхнувся вибачли-. во,, як до малої, або до темної, відповів; — Нове життя будуємо. Діти краще побачать, а ми якось.... Усе йде так як мусить. Більше не говорила про це, тільки про хатні справи. Вірить 60 не зневірюється, тверде має серце. Дитину свою, проте, лю бив дуже. Майже ніколи без гостинця не приходив, і замість Невірки, Вірою «азивав після її категоричної заяви. Поїхала Віра і нервується сьогодні батько. Баіч, про про пажу розказує, чого ще ніко ли не. було. Пообіцяв колись: , Сина у мене нема, то я ж її в люди виведу,' високим політич ним діячем зроблю. І Сидів’ з нею вечорами, вкладав премуд рість у юну голову, навчав сво їм ідеям. І правда, доброю гііоніркою й доброю комсомолкою була Віра Шкурат. Точна, працьови та, невтомна. І у школі, і в клю- 61 і на село з охотою виїздила для якоїсь культурної допомо ги. Пропонували їй стати сек ретарем, тобто керівником комсомолу міста (в сімнадцять років!) та відмовилась. — Ні, ні, яке там секретар ство, мені іще вчитися треба. Поїхала. Як порожно стало у просторій господі судді. Ох, як порожно! І сьогодні суддя, ніяково ус міхаючись, попросив дружину піти у крамницю '(бо самому незручно) й купити горілки. — Чи занедужав? — Та холодить щось. Пі ди, будь ласка. іВипцв дві чарки, скривився й випив третю, дивно порушу ючи свою традицію. А потім пі шов спати. День чіплявся за день, як га чок. До вечора сидів Шкурат у суді, писав, виправдував, і за суджував, до вечора нудилась безробіттям мати, бо яка в то му місті праця, крім базару та кухні. Колись у селі було не так. Там дня давай та давай. Сумує мати. Нема втіхи дале ко десь дитина. І чекає мати щодня на дзвінок листоноші. — Тільки газети? Листів не ма? Зате яка була радість, коли побачить синій конверт —: у- люблений колір Віри. Жде не діждеться чоловіка, бо сама та-кй погано- розбірає писаніе. Зустрічає на вулиці і вже зда лека розуміє суворий Шкурат у чому справа. А листи були здебільша ко роткі, хоч і теплі. Віра пові домляла про свої успіхи у нав чанні, про те що вона має доб рих друзів, культурні розваги, просила не турбуватись за неї. Подружжя Шкуратів ожива ло, наче молодшало після цих листів. Ходили в театр, або ку дись до знайомих, і мовчазний суддя дивував дружну весели- (Продовження на Стороні 8-ій)
Page load link
Go to Top