Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2025
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
дугою, не подумала поміняти своєї під солом’яними, а нині вже й черепичними та залізними дахами Болотні на Лондон, Нью-Йорк чи Париж. Про Київ уже й не йдеться — до нього перебратися категорично відмовилась. І то добре вчинила, бо в гамірному мільйонноголосому місті задихнулася б фізично й морально. А так від Болотні виявився й Париж не зовсім уже далеким — прийняв і привітав її роботи ще 1937 року. І пізніше їх не цурався й гостинно відчиняв для них виставкові залі. Ходять чутки, що і Пабло Пікассо як побачив їх, сказав: ”Я схиляюся перед цим дивом — мистецтвом геніяльної українки” і зарахував авторку тих дивних панно до пантеону два надцяти найзнаменитіших художників світу всіх часів і народів. Так це було чи ні — не так уже й важливо. Незаперечна істина: Марія Приймаченко — виняткового польоту фантазії майстриня витоками свого мистецтва з настінних розписів, вишивок на жіночих і чоловічних сорочках, рушниках, рослинних і геометричних орна ментів на килимах, різьблених тарілках, скриньках, гон чарному й керамічному посуді, із вибагливих візерун- ків-символів на писанках, з народного лубка, з усього того, що підносило душу селянина, спраглого на красу. І не менше вона з народних пісень, леґенд, переказів, козацького героїко-трагічного епосу. І хоча вона корін ням звідти, в творчості завжди винятково ориґінальна, часто несподівана, не передбачувана, загадкова і яскра во національна. Геніяльна дитина у 85 літ. Без сприйнят тя світу дитинними очима вона була б просто не мисли ма. А власне, всі талановиті представники наївного ми стецтва — великі діти. Бо ж лише дітям властиво без посередньо сприймати світ, дивуватися йому щомиті й свої прозріння реалізувати у своїй творчості. Дивовижна здатність! Нею болотнянська художниця винагороджена винятково й невичерпно — на роки, десятиліття! І, мабуть, знову ж таки доречна народна мудрість: не прийшло б щастя, так нещастя допомогло. Бо коли Бог у людини щось дороге одбирає. він чимось її і обдаровує — і щедро. І Марія Приймаченко — яскрава ілюстрація до сказаного. Доля позбиткувалася над нею з найранішого дитинства, коли почала себе пам’ятати й змусила дівчинку відчути всю безмір страждання. А дитяче серце раниме і... беззахисне. Але ця ж жорстока доля подарувала їй геніяльну фатазію, яка рятувала її від фізичних мук. Ось як розігралася трагедія за спогадами самої Марії Приймаченко: ’’Баба Харитина пішла на Благовіщення. У нас по дорозі такі великі калюжі, вибоїни. Я наробила з землі вальків і кидала їх у калюжу. Хустину випрала, повісила на бабиних воротях. Хазяїную, матір виглядаю. А тут іде баба. Та як закричить, що я на її ворота свою хустину накинула: 'А куди ти? А що ти?’ Я ще знаю, що на піч лізла. А потім уся злякалась, тремчу. Очі стулю, ніби ховаюсь. Боюсь. А серед ночі: 'Ой таточку, ой матінко, ой страшно!’ Все болить: голова, ноги... Три доби кричала. Потім баби кажуть: ’Везіть її в Сукачі, може, переляк’. А в матері близнята були... Уночі запріг батько коня в підводу та й до баби Киндорихи. ...Так я на ногу і залишилась скаліченою. В Петрівку батько ставив стодолу, а я ще лежу, на ногу не можу ступити. І все більше сиділа, вишивала...” Керамічна ваза. Ceramic Vase. Що ж спостигло вразливе дівчатко? Пристріт? Пере ляк? Параліч? А може, то був менінґіт? Руки згодом дівчинці трохи відпустило, а ліву ногу, зігнуту дугою, перед війною в Києві вирівняли, однак болю не поменшало і віри в повноцінність життя не додалося. Раннє каліцтво приголомшило й пригнітило мале дівча, воно намагалося якнайменше появлятися людям на очі, а передусім дітям, котрі особливо дошкуляли жалькими словами, насміхались з його неоковирної ходи. І Марійка знайшла собі заняття по змозі й по душі — пасла гусей на березі. І так їй було там привільно! Почувалася справжньою володаркою земного й небес ного світу. І які тільки видива малювала її уява! І сприй мала їх за справжні! ”Я моря любила, воду любила, ходжу беріжком по болоті — там жабка стрибає, там рибка плаває, я гусей пасу, — згадує вона. — Чую: ’чирк’ — то крокодил чирикає під сороку. Дивлюсь — верба нахилилась, на вербі — крокодил. А біля крокодила — мавпочка, жінка його. Він — у нірку, а вона — на вербі. Ось так, коли за звіра заміж підеш: у нього своє, а в тебе своє. Верба нахилилась до річки, залізу й гойдаюсь. Гой даюсь на вербі, а вода біжить до моря. Я співаю собі на болоті. Не боялась я гадюк, ходила в постолах — шили в нас і з лози...” Ось що їй Бог дав, відібравши нормальну ходу, — подарував виняткової сили політну фантазію, явив нам з італійського середньовіччя Джотто-пастушка, котра, як і той, виростає у великого національного художника. Там, на березі, поблизу рідного обійстя, визрівав поклик Маріїної душі. Невдовзі було знайдено і вихлюп буйній уяві — гострою ломачкою почала малювати по мокрій землі й піску свої видива. Далі? ’’Якось біля хати, — згадує мисткиня, — на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...”. Прибігли сусіди, угледіли ту красу на стінах — й ’НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1997 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
