Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
НАШЕ ЖИТТЯ РІК X. ЛЮТИЙ, 1953 Ч. 2 У героїчні дні Волині „Хоча б на годину пожити на волі в Україні, а тоді вже й умер ти легко!" Слова селянки з Волині. Вона прадавня, вона відвічно українська, рідна душам нашим, пишно прибрана дарами мате- рі-природи. Жили там люди за твердими моральними закона ми, що їх довгі віки вкарбували в душі, плекали рідні звичаї й давали вияв своїй радості і сво єму горю у своїй пісні, у творах народнього мистецтва. А потім усе змінилось. Загри міла буря та не та — послана Богом з небес. Це надлетів гу- раґан, счинений ворогом-мос* калем під червоним знаменем. Волиняки знали вже його. Він же віками намагався приспати їх національну чуйність і коли вався тоді в його вічно закри вавлених руках двоголовий орел: потім на два десятки ро ків появився ворог із білим ор лом та намагався завершити ді ло попередника. Та дарма — чуйна душа народу не пускала ворога у свої глибини. І ось но ва навала зі сходу. Ворог у сі рій шинелі єхидно намагався проникнути в народню душу і заволодіти нею. — Погляньте, куди пішли за спротив ваші брати з-над Дні пра! шипів підступно. — Підемо їхніми слідами! — загриміла відповідь волиняка. І пішли. Довгі валки авт, во зів, саней, цілі ешелони поїздів — далеко у снігове безмежжя Сибіру або ж у руді казахтан- ські степи... А ось — нова війна. Гураґан змінив свій напрям — фуга ві яла з заходу. Україною заволо діли німці. І тут уже не було єхидного шепоту, брехливих обіцянок. Безпощадний чобіт західнього вендала топтав рід ні простори, топтав життя лю дей, топтав їхні святощі, а їхнє добро пожирав сам або виво зив у ненаситне нутро “Велико- німеччини” Тоді то національ ний імператив, що вічно живе внутрі нації, велів волинському хліборобові стати воїном-бор- цем за свою свободу, а волин ській селянці хороброю посес трою у боротьбі, а то й дійсною героїнею. Те ж саме пережило українське місто. Незабутній той день, коли на сторінці рі- венського часопису “Волинь” появилась у статті письменника Уласа Самчука, що родом із Во лині, знаменна парафраза Гам- летових слів: “Бути чи не бу ти?” У широких масах мало хто знав літературну ґенезу цього великого запитання, що ставить людина на грані життя і смерти; одначе і в найдальших закутках зрозуміли селяни завдяки наці ональній їнтуіції, що всі вони, що ввесь український нарід сто їть на грані життя і смерти. “Бу ти чи не бути?” І відповідь упа ла: “Бути!” Бути вільними або ж не бути взагалі! Волинь запалала боротьбою, як ніч так день ясніла полумям пожарів. Народ кидав оселі, творив повстанчі загони, ішов на криваву зустріч із ворогом. А ворог шалів v залізній силі і в моральному безсиллі. Впро довж кількох годин вигибали нілі села Олександрівського, О с т р із ь к о г о та інших повітів. Врешті здавалось, що море по- лумя залило вже всю волинську землю. “Землі не дамо воро гові!” казав твердо волиняк і гин ув на ній. Меотві відхопили у вічність, у память чи забуття прийдешніх поколінь, а живі жили, жили і діяли. Клекотіло село і місто, смеотоноена рука ґенгапівия простягалась по все нові жертви. Ось надлетіла страшна вість: у Кремянці німці розстріляли др. Ганну Рощинську та її чо ловіка д-ра Петра Рощинсько- го. Вони були приятелями тих, що змагались за волю. Вони пе- ревязали українському повстан цеві рану і їх убито загце... А ось друга вість: у Ковлі на ста рому цвинтарі застрілив Геста півець громадську діячку Лесю Підгірську. Вона піддержувала звязки з повстанцями і за те стрінуло її це... А ось тре тя вість: Вже взяли Тамару Мартинюк і її маму! Молодень ка Тамара ще не зазкала життя, вона ледве готувалась зустріча ти його, а тут її доля поставила перед обличчя смерти. Чи від чуло її дитяче ще єство жахіття смертної хвилини — ми не знає мо. Знаємо тільки, що коли во ни поруч із матірю ішли у свою останню путь, вони ішли за Україну, мала бо Тамара нікого не видала з друзів своїх. У то му ж часі взяли др. Харитю Кононенко. Ішли запити, на ближався останній день. Вона хоробро вмирала. У день свій смертний вона дала останній бій — за честь, за гідність укра їнки. Світла память їм усім, що думали тільки п р о рятування друзів, які забували про себе, які вміли любити! І так пішли многі знані і не знані героїні. Вони лишали кри ваві сліди своїх зболілих ніг на орошеній землі. Вони ішли у синю даль, запашним чебрецем вітер немов ладаном повівав їм у слід. Вони відходили і лиша ли нам, живим і прийдешнім поколінням неписаний заповіт великої боротьби за волю. Ми твердо віримо: недалекий уже час, коли дзвін волі залу нає із св. Почаївської гори і во- зрадує душі тих, що відійшли, вістю про завершену дію їхньо го життя і їхньої смерти. Наталя Іщук-Пазуняк.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
